Черлені щити
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлені щити». Краткое содержание книги:
— Княже мій! Ладоньку! — скрикнула Ярославна, простягаючи до нього руки. — А де ж син наш — князь Володимир[70]?
Ігор зблід, подався вперед, і вона ластовенятком упала йому на груди і залилася сльозами.
Він гладив Її коси, цілував мокрі щоки, а в самого теж туманились очі.
— Як діти?
— Всі живі, здорові.
— Слава богу — все тут гаразд… Одно лихо — мій нерозумний похід…
Він не стримався і заридав.
Люди обступили Василькове обійстя — теж плакали, примовляючи:
— Мученик!
— Вирвався із неволі поганської!
— Проторив стежку й іншим… Тепер почнуть повертатися і наші синочки — хто живий зостався!
— Викупить князь!
— Тому й тікав! Хоча міг накласти головою! До Ігоря долітав цей гомін, і він тут, у цьому звичайному сіверянському селі, серед простих поселян — севрюків, зрозумів, усвідомив, що з вуст людських не злетіло жодного слова осуду, хоча він з тривогою чекав його, що люди ждуть від нього захисту від нових половецьких нападів і визволення сіверянських воїнів із неволі…
Його перенесли на воза, і чималий князівський поїзд рушив у зворотну путь.
А дзвони гучали святковим благовістом, що линув і линув довкіл усього шляху, по якому проїздив Ігор до свого стольного города, наповнюючи людські серця надією, що лихо тепер відступить. Затихав благовіст в одному селі — відразу ж починав звучати в наступному. І люди виходили назустріч і вітали князя, бо вже Сіверська земля знала і про його рани, і про його муки, і про його мужність, і про незвичайну втечу, коли не один раз він міг загинути. Кожен розумів, що ця втеча рятувала від неволі не лише одного князя та кількох його супутників, а й наближала визволення всіх полонених руських воїнів. Бо хто ж потурбується про них більше, як не він? Ця втеча знімала з Сіверської землі неймовірно важкий тягар — викуп за князя, бо дві тисячі гривень, що складали кількарічний прибуток Новгород-Сіверського князівства і які потрібно було сплатити половцям, тепер залишалися на батьківщині. Нарешті, всі сподівалися, що, будучи на свободі, Ігор зуміє подбати про оборону Сіверської землі, бо це ж найголовніша турбота князя…
Ігор під'їздив до свого стольного города.
Тут, над Новгородом-Сіверським, теж ясно гули дзвони, усміхалося чисте сонце, у синьому небі шугали білі голуби. Усі, хто міг ходити, висипали на вулиці та майдани, вітали князя з визволенням та поверненням додому, плакали від горя, що поселилося майже під кожною стріхою, майже в кожному сіверському серці.
Коли заїхали на гору, звідки відкривався широкий краєвид на могутню фортецю на крутому шпилі, на голубу Десну та сині задеснянські бори, Ігор змахнув сльозу, що раптом защеміла в оці, і, повернувшись до Ярославни, схвильовано прошепотів:
— Боже, я дома!.. Дома!.. А серце моє там, на Каялі, з моїми воями-соратниками, живими і загиблими. Поки житиму, пам'ятатиму про це!.. Загиблим — вічна пам'ять, а про живих подумати і подбати повинен я! Це мій найперший обов'язок!.. Як тільки зможу сісти на коня, відразу ж помчу до Чернігова та Києва — просити допомоги у князів. А своє віддам усе: золото і срібло, сережки та персні, оксамити та хутра, стада та отари. Залишуся голий і босий, а витязів своїх визволю з неволі половецької[71]…
— Ладоньку мій! — пригорнулася до нього Ярославна. — Ладоньку! А як же інакше!
Недовго затримався Ігор у Новгороді-Сіверському. За кілька днів, поки знахар Гук лікував йому ногу, трохи оговтався після страшного потрясіння на Каялі, відпочив після важкої і небезпечної дороги з половецького Тору до рідної Десни, оглядівся довкола себе, зібрав усі військові сили, які можна було спорядити за такий короткий час, і послав до Путивля — стерегти рубежі Сіверщини, а потім, ще не зовсім видужавши, вирушив у путь.
"Із Новгорода іде ко брату Ярославу к Чернігову, помощі прося на Посем'я. Ярослав же обрадовася йому і помощь дати обіща. Ігор же оттолі єха ко Києву, к великому князю Святославу, і рад бисть йому Святослав, так-же і Рюрик, сват його", — записав літописець.
До Києва князь Ігор прибув у передостанній день липня. Могутні городські вали, що темніли в передвечірній імлі від Копиревого кінця аж до Хрещатого яру, зустріли його веселим гомоном ластівок та горобців, які гніздилися в дубових заборолах, та перегуком сторожі на вежах. Тьмяно поблискував хрест надбрамної церкви на Золотих воротах. Сюди поспішали призапізнілі подорожні: ворота на ніч ось-ось мали зачинитись.
Ігор з невеликим почтом в'їхав у город і, як це водилося серед князів з часів Ярослава Мудрого, вклонився святій Софії, а вже потім, завернув не до Святослава на Ярославів двір, бо було пізно, а в тихий провулок до боярина Славути.