На уходах

Я би на нього не поглянув за ніщо в світі.

— А чому ти кажеш, що він вовкулака?

— Страшна сила у нього. Він розкидав нашими гайдуками, мов сніпками. З того я бачу, що й куля його не візьметься.

Панові ця дитяча балаканина дуже подобалася. Івась говорив так щиро, що ніяк не можна було запідозрити хитрощі. Він знав теж, що народ український вірить у вовкулаків, відьом, русалок та характерників.

— А хіба сей вовкулака міг би тобі що-небудь злого зробити?

— То вельможний пан не знає? — каже Івась, а сам аж труситься цілим тілом. — Та ж він як схоче, то чоловіка перекине в яку-небудь звірюку, а опісля з’їсть. Так йому не вільно людей їсти, але тварюку вже можна. А коли б він під той час перекинувся сам у вовка, то вже може і людину з’їсти.

— Бачиш, хлопче, які то дурні забобони. А то все походить із вашої хлопської віри. У нашій вірі не знають нічого ні про вовкулак, ні про відьом.

— Я се вже знаю, мені про це вже отець капелан розказував.

— Ось бачиш, чому не даси себе перехрестити?

— Бо мені усе здається, що за вовкулаків, то є правда. Я сеї ночі заснути не міг. Усе мені цей поганець привиджувався.

Я аж боюся спогадати, що воно ще з того буде.

— Підожди, хай тільки ясний князь приїде, то розбишаку, чи, як ти кажеш, вовкулаку на наль застромлять, коли чого гіршого ясний князь не придумає. А як його на паль надінуть, то йому й сам люципер не поможе.

Пан був переконаний, що Івась говорить правду, а Івась мучився над способом визволення.

Завелось тепер так, що Івась носив Касянові їду кожного вечора і щоразу діставав п’ятака. З Касяном розмовляв тихо і гасив світло, щоб їх хто не підглянув.

Івась, швендяючи по дворі, помітив в одній комірчині довгого мотуза. Комірчини сеї ніхто не замикав. Уночі викрався Івась у двір і забрав мотуза. На його місце поскладав усіляке ломаччя, яке було у комірці. Мотуза заховав під сходами і прикрив старим полотном. Часто заглядав Івась у хатину ключника, чи ключ від колодки був на місці. Згодом про козака ніхто не згадував. Він сидів спокійно, приймав їжу і лежав цілими днями в своїм берлозі. Прийшла з Лубнів вістка, що князь приїде пізніше, з чого Івась дуже був радий: матиме можливість краще обдумати план утечі. Зразу думав Івась розкувати Касяна з кайданів, дати йому зброю, зв’язати ключника мотузом і непомітно вийти за ворота замку. Та се було небезпечно, бо тоді як би Касян міг вийти? Брама замкнена і нікого із замку не можна було випускати. Другий спосіб — спуститися по мотузі з вершка вежі в рів.

Другого вечора Івась заніс шнура Касянові, щоб через день випробував його силу. Та виявилося, що мотуз місцями спорохнявів і урвався. Івась зажурився тим дуже, та не тратив надії. Вночі закрався до конюшні і повідпинав кілька поводів від уздениць. Та тут йому не пощастило. Його якраз, як виходив з конюшні, приловив конюший. Івась миттю сховав мотузи під жупан.

— Ти тут за там? — гримнув конюший.