У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
Та десь через рік Петра Івановича не можна було впізнати. Він одразу ж розповнів, з’явилася неабияка статечність і, що найгірше, гоноровита зверхність у ставленні до підлеглих. Тепер він здавався принаймні полковником, котрий щойно переодягнувся в цивільне. Від милого, енергійного Петрика, яким він нещодавно був, у нього залишилася голубоока посмішка, але нині її бачили тільки ті, від кого залежала його доля. Перед іншими його обличчя відразу ж кам’яніло. Треба віддати належне: дисципліну він умів підтримувати. Вмів також налагодити забезпечення. Та яка ж разюча різниця між ним і фронтовим інтендантом, котрого змінив Кулик на його посаді! Той був простий, людяний, ніколи не підкреслював свого права на пошану. Шанували його не за посаду, а саме за людяність. А Петро Іванович ходив по землі так, буцімто ніде й ніколи не зникала над його головою золота табличка з повним найменуванням його посади. Ніби вона в повітрі над ним плавала. І хоч він був лише заступником Миколи Олександровича, та інколи здавалося, що й сам головлікар готовий витягнутися перед ним у струнку.
В поведінці Петра Івановича було чимало такого, що викликало недоброзичливі кепкування. Так, скажімо, головлікар ніколи не обідав на санаторній кухні. В селищі, де живуть працівники санаторію, є добра їдальня. Власне, доброю вона стала відтоді, як з’явився в нас Микола Олександрович. Під час обідньої перерви він щодня ставав у загальну чергу, нікому не дозволяв навіть піднести його тацю до столика. Тут же, поруч нього, сідали санітарки або кочегари, він розмовляв з ними як рівний з рівними. Напевне, оця звичка залишилася в нього із фронтових часів. Що й казати, любили його за це! Та й не тільки за це — Миколу Олександровича було за що любити. Я, грішним ділом, називала його аристократом, але то був духовний аристократизм, який не відгороджувався від народу, — в тім, на мою думку, він і полягає, щоб навіть у дрібницях утверджувати ідеали рівності та братерства.
Але колишній робітник Петро одразу ж не погодився з отим панібратським ставленням до підлеглих, як він, мабуть, подумки називав побутові звички Миколи Олександровича. Не знаю, чи була між ними розмова про це, але Кулика більше не бачили в їдальні для співробітників. Він приходив на санаторну кухню і змушував обслуговувати себе з королівськими почестями.
І вже зовсім смішно виглядав початок його робочого дня. Від квартири до адміністративного корпусу метрів чотириста. Але Кулик мав тепер у своєму розпорядженні легкову автомашину. Отож він спершу вирушав до гаража, який містився не ближче, ніж кабінет, а звідти їхав на роботу машиною. Не дивно, що він так швидко розповнів — за черевом уже й власних черевиків не бачив.
Тепер, мабуть, зрозуміло, як мусила я себе почувати в компанії його родичів. І все ж не відмовилась від запрошення. Може, й справді Куликові щось відомо про мого Сергія?..
Двері нам відчинила сама Валерія Дем’янівна — молода, вродлива жінка, що також встигла передчасно розповніти. Треба віддати належне: уміють вони триматися — оці аристократи шлунку. Вишукана люб’язність, чарівна усмішка, солодкі слова…
… Я вчора поставила три крапки, а сьогодні продовжую. Трапляється ж отаке, не хотіла я, дуже не хотіла виводити на цих сторінках людину, з якою пов’язаний найважчий спомин воєнних часів! Зустрічалася з нею інколи — здебільш випадково, але ж ніяк не сподівалася, що побачу її на квартирі Петра Івановича.
Спробую бути послідовною. Спершу впало в око вмеблювання. Шафи сяяли полірованими боками, горіхова гірка заповнена кришталевими виробами та китайською порцеляною. Великий килим, на якому стояв стіл зі стравами, був покритий целофановою плівкою — щоб гості його не забруднили. Це одразу ж видавало, як ставляться господарі до свого добробуту.
Звісно, добрими меблями тепер нікого не здивуєш, але гірко помічати, що деякі люди вбачають в цьому ледве не якусь нову релігію, їм здається, що оті килими та поліровані меблі — найголовніша ознака сучасної культури. Якщо це справді так, то ти, Софіє, ще й досі лишилася на рівні предків, бо з твоєї хати не зникли навіть рогачі. Кулики це, безперечно, знали. І, звісна річ, я в їхніх очах не мала жодної вартості.
Але ж як розкішно був накритий стіл! У кришталевій вазі палахкотіла червона ікра — хоч ложкою її греби. Марочний коньяк, віскі, дорогі вина. Рідкісний балик, котрий ми видаємо хворим тоненькими пластівцями, тут лежав дебелими кавалками. Бляшанки з крабами — теж неабиякий делікатес! — стояли і на столі, й на буфеті…