У череві дракона

А Макариха солодко щебече:

— Синок ваш — праведник великий. Може, й справді немає Бога, не знаю. Але люди без Бога запоганіли, бий мене хрест. Раніше по селах які мужики були? Батько мій покійний, Карпо Гаврилович, бідкався: «Де вже тим бідним воликам воза витягнути?.. Так засів, що й сам не подужаю». Тепер не той мужик пішов.

Яків крадькома до нашої розмови дослухається. Про що він думає зараз? Невже й досі матері боїться?

Повернутися б мені та вийти з двору, бо Надійка правду казала: при матері з Яковом не побалакаєш. А про що, власне, я говорити з ним хочу? Все вирішено, Сергій провину взяв на себе. То навіщо ж мені чужу совість ворушити? І все ж таки хочеться упевнитись, що за добру людину Сергій страждає. Колись, може, і Яків груди свої за товариша підставить. Чого в житті не трапляється?

Макариха, мабуть, зрозуміла, що я покликати хочу Якова. Вся доброта її раптом щезла, очі позеленіли, хижістю налилися. Крикнула так, ніби не на мене, а на Якова хижість ота спрямована:

— Ну чого розминаєшся? Чого розминаєшся, телепню? Гадаєш, сонце тебе ждатиме? Біжи до Грицька, тачку попроси. Я ж тобі ще вдосвіта казала.

Яків розігнув спину, піднятим плечем спітніле обличчя витер. Ненароком на мене глянув і одразу ж очі в землю потупив.

— Йому самому тачка потрібна. Глину біля воріт скидали.

— Потім перевозять, — гримала Макариха. — Як штани перешити, до кого біжить? Своя робота не роблена, а сусідонькам догоджаю. Ану біжи — одна нога тут, друга там.

Яків знає, чому мати з двору його спроваджує. Звик до її крику, ніби так воно й годиться, щоб мати його на людях лаяла. Але зараз йому соромно. Ставний, м’язи під шкірою грають, іще до армії двопудовою гирею хрестився, а все ще від голосу материнського тремтить. Нап’яв на себе сорочку і вайлувато поплентався з двору. Десь, мабуть, у лісі пересидить, доки мати якось від мене відчепиться.

А Макариха тим часом у хату мене затягнула, саморобного вина на стіл поставила.

— Ви, Софіє Кирилівно, мене не цурайтесь. Як до Сергія зберетесь, я курку зарубаю. Хоч він у вас і не хрещений, а я завжди його за хрещеника мала. Може, й мене візьмете. На двох ваше лихо розкладемо.

Темно й незатишно в її хаті. І вікна великі, а темно. Мабуть, тому, що горіх під вікнами розрісся. Заради отого горіха Макариха сибірського кота завела, бо лісові білочки весь урожай обносили. Любила я, грішним ділом, спостерігати, як вони це роблять.

Воно ж відомо: зірвеш недостиглим — зернятко в шкаралупі зморщиться, висохне, і, дивись, горішок порожнім виявиться. Колись Макариха такими горішками з підгірськими дівчатками за поденщину розплачувалась. Пройде, бувало, по селу, намовить школярок, щоб цибулю чи полуниці випололи. Лазять дівчатка цілими днями на колінах, а вона потім по чотири горішки вкладе їм у долоньки та й виштовхає з двору. Тут же дівчатка розгризуть свій заробіток, кинуть лушпиння їй під ворота, більше їх не заманиш. Чотири горішки, та й ті порожні. А Макариха наступного року в іншому селі полільниць вербує…