Віннету ІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-118-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІ». Краткое содержание книги:
— Я не знаю, де зараз мій господар і де він буде завтра або післязавтра. Я лише збираю замовлення на товари й по певних днях передаю їх Бартонові в домовленому місці. Скільки часу займе дорога до «фортеці» Вогняної Руки?
— Три дні.
— Через шість днів я маю зустрітися з господарем на річці Ріфлі-Форк. Я встигну поїхати з вами, подивитися товари й повернутися. Якщо ми зійдемося в ціні, я передам пропозицію Бартонові і привезу його до вас. Що скажете?
— Товар ми охоче покажемо, але хотіли б не тільки вам, а одразу й містерові Бартону.
— На жаль, це неможливо. Навіть якби він був тут, не відомо, чи зміг би він поїхати з вами завтра. Ми провадимо багато справ одночасно, і господар не має часу на триденні поїздки, якщо він не впевнений, що зійдеться в ціні й отримає прибуток. Сам він не поїде з вами, а пошле когось із нас. Тож вам пощастило зустріти мене вже зараз. Тому вирішуйте — берете мене з собою в вашу «фортецю» чи ні.
Як я не намагався, але так і не знайшов підступу в його пропозиції, тому ми погодилися.
— Чи можете виїхати з нами на світанку?
— Звичайно! Ми, купці, бережемо кожну годину. Тому зараз пропоную йти спати, щоб завтра рушити в дорогу якомога раніше.
Заперечити не було чого, хоч потім я й довідався, що цей чоловік таки був небезпечним, попри всі намагання викликати довіру. Господар запропонував нам влаштуватися в будинку на ложах зі шкір і ковдр, але ми з Віннету відмовилися, і, як з’ясувалося згодом, це було дуже правильне рішення.
— Дякую, — сказав я, — але в приміщенні душно, нам більше до вподоби спати надворі.
— Однак, містере Вбивча Рука, — втрутився Роллінс, проявляючи несподівану турботу про нас, — зараз повний місяць, і його яскраве світло заважатиме вам спати. Та й ночі холодні.
— Не турбуйтеся про нас, сер, ми звикли й до холоду, і до місячного сяйва. Дозвольте нам влаштуватися на нічліг, як нам хочеться.
Роллінс зробив ще кілька спроб умовити нас заночувати в будинку, але марно. Спершу ми не звернули на це уваги, і аж потім збагнули, що ці його спроби були доволі підозрілі.
Перед тим, як ми з Віннету вийшли за двері, господар сказав:
— Зазвичай я на ніч замикаю двері на засув. Може, сьогодні не робити цього, як гадаєте?
— Чому ж це?
— Раптом вам щось знадобиться, а ви не зможете увійти?
— Ви дуже люб’язні, містере Корнере, але двері краще все-таки засунути, тут неспокійно. Коли ж нам щось знадобиться, ми покличемо вас через вікно.
— Добре, вікна я не зачиняю.
Коли ми виходили надвір, то чули, як господар гримів залізними замками. Місяць стояв низько в небі, заливаючи все молочним холодним світлом. Ми пішли туди, де лежали на траві наші коні. Загорнувшись у ковдру, я ліг біля мого коня і примостив голову йому на шию. Він не лише звик до цього, йому явно подобалося, коли я так спав. Незабаром я заснув. Не встиг я проспати й години, як раптом прокинувся від того, що кінь підняв голову, з шумом втягуючи ніздрями повітря. Зазвичай він ніколи не ворушився вночі, якщо я спав на його шиї, отже, відбувалося щось незвичайне. Миттєво схопившись на ноги, я кинувся до паркана і, пригнувшись, щоб мене не було видно з того боку, визирнув у щілину між колодами. З прерії до будинку поповзом підкрадалися люди. Вони були кроків за двісті. Просувалися дуже обережно. Віннету, який теж прокинувся, стояв поруч зі мною вже за мить.
— Мій брат бачить постаті вдалині? — запитав пошепки я.
— Так, — відповів Віннету. — Це сіу-окананда. Вони збираються напасти на будинок.
— Треба допомогти білим людям, ми їхні гості й не можемо кинути їх у біді.
— Добре, — озвався Віннету. — Але краще сховати коней у будинку, щоб окананда не вкрали їх.
— Швидше, поки червоношкірі далеко й не можуть бачити нас.