Віннету ІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-118-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІ». Краткое содержание книги:
Ми рушили в дорогу, а завдяки тому, що Віннету прекрасно знав ті місця, вже через три дні дісталися до берегів Таркі-Крік, або, як її називають білі, Таркі-Рівер. Річечок з такою назвою там було кілька, але та, до якої ми прямували, славилася серед вестменів тим, що на ній відбувалися найкривавіші сутички з індіанцями племені сіу.
Але як знайти потрібного нам купця? Якщо він був у стійбищі індіанців, їхати туди було небезпечно. Однак уздовж річки вже з’явилися перші білі поселенці, які почали орати родючі цілинні землі, от їх ми й вирішили розпитати.
Ми рушили уздовж берега, але ознаки присутності поселенців виявили тільки ближче до вечора: поле, засіяне житом, плодові дерева. Біля струмка, що впадає в Таркі-Крік, ми побачили невеликий, обнесений парканом будинок із масивних колод. Такий самий паркан оточував і кошару, в якій стояло кілька коней і корів.
Спíшившись, ми попрямували до будинку, вузькі вікна якого більше нагадували бійниці. В одному з них з’явилася рушниця, а грубий голос наказав нам зупинитися:
— Стійте! Мій дім — це не шпаківня, куди може влетіти будь-хто. Хто ви такі й чого вам треба?
— Я — німець і шукаю торговця хутром, який, як нам казали, може бути десь поблизу, — відповів я якомога привітніше.
— Шукайте його на здоров’я, але тільки не в мене. Я вас не знаю і знати не хочу. Забирайтеся звідси!
— Принаймні дайте відповідь на наше питання. Адже так женуть від воріт тільки розбійників.
— Саме тому я й жену вас.
— Невже ми схожі на грабіжників?
— Схожі чи ні, не має значення, але ви ніякий не німець.
— Але ж це правда!
— Ніхто з німців, якщо він не Вогняна Рука, не заходить так далеко в прерію.
— Я якраз іду від нього.
— Невже? А звідки?
— Ви, напевно, чули, що на відстані трьох днів їзди звідси стоїть його табір?
— Одного разу проїжджав тут один, на ім’я Дік Стоун, і справді казав, що туди треба їхати три дні.
— Дік Стоун був моїм другом. Але, на жаль, він загинув.
— Можливо, й так. Але я не довіряю білим, які дружать із червоношкірими. Зараз не ті часи, щоб упускати в дім індіанця.
— Якщо цей індіанець увійде у ваш дім, можете вважати це честю для себе. Це Віннету, вождь апачів.
— Віннету? Тисяча чортів! Невже? Нехай покаже свою рушницю!
Віннету мовчки зняв із плеча свою відому на весь Захід рушницю й підняв її вгору. Такої візитної картки не було в жодного іншого індіанця чи білого.
— Срібні цвяхи! — вигукнув господар будинку. — Отже, це правда! А у вас я бачу дві рушниці, і якщо не помиляюся, то велика — це на ведмедя.
— Все правильно.
— Невже ви і є той самий Вбивча Рука, який, як кажуть, прибув до нас зі Старого світу, і справді німець?
— Ви не помилилися.
— Заходьте, джентльмени, ласкаво прошу! Завжди з радістю зустрічаю таких гостей і спробую допомогти чим зможу.
Рушниця зникла з вікна, двері за мить відчинилися, і на порозі з’явився поселенець — уже немолодий, але міцної статури і сильний. Зразу було видно, що він не раз зі зброєю в руках захищав своє життя і що доля ламала його, але він зумів вистояти. Він простягнув нам обидві руки, а потім провів у дім, де сиділи його дружина й молодший син, високий хлопець років шістнадцяти. Двоє інших синів, як він сказав, валили дерева в лісі. У будинку була лише одна велика кімната, на стінах висіли рушниці та мисливські трофеї, над обкладеним великими каменями вогнищем висів казан, у якому варилася юшка. Убогий набір посуду стояв на полиці, а шафи для одягу та комору заміняли великі скрині біля стіни. Під стелею на гаках висіли шматки в’яленого м’яса, яких сім’ї з п’ятьох осіб вистачило б на кілька місяців. У кутку стояв грубо збитий стіл з такими ж стільцями, явно виготовленими власноруч.
Вождь Гектор із племені ассінібойнів. Монтана, прибл. 1907 рік. Фото Едварда Киртіса. За виданням «The North American Indian».
Поселенець послав сина обійти наших коней, а сам тим часом запросив нас до столу, де вже парувала нехитра вечеря. Незабаром повернулися з лісу старші сини й мовчки, без зайвих розпитувань, сіли біля нас і взялися до їжі. Здавалося, право говорити в цій сім’ї має тільки батько.
— Пробачте, джентльмени, — виправдовувався він, — за те, що так грубо зустрів вас, але побоюємося тут червоношкірих, особливо з племені сіу-окананда. Кілька днів тому вони спалили ферму на відстані одного дня дороги звідси. А ще менше в наших краях варто довіряти білим. Хорошу людину тут рідко зустрінеш, частіше сюди дістаються ті, кому стало тісно на Сході. Тому ми завжди раді бачити таких джентльменів, як ви. Ви сказали, що шукаєте продавця. Маєте до нього діло?