Улісс
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-61-1
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Улісс». Краткое содержание книги:
Головний герой Леопольд Блум, подорожуючи вулицями Дубліна, водночас мандрує чисельними світами античних міфів та ідей, історичних фактів та іронічних містифікацій. Він прокладає заплутаний маршрут дублінськими вуличками й тавернами початку минулого сторіччя і заразом проникає за лаштунки часопростору, демонструючи, що в одному місці й упродовж одного дня за певних обставин можна торкнутися всього культурного надбання людства, а значить — певною мірою торкнутися вічності.
Завдяки складній поліморфній стилістиці твору, чисельним алюзіям, парафразам і цитуванням «Улісс» і понині вважається одним із найскладніших і найзаплутаніших творів в історії літератури. Йому присвячено не одну сотню наукових праць, досліджень, монографій і книжок, а коментарі до нього часом значно перевершують обсяг самого роману.
І хапається за живіт від реготу.
— Подати що? — питаю я.
— Подати позов, — спромагається він нарешті. — На цілих десять тисяч фунтів.
— Та це ж чорт’і що! — кажу я.
Клятий собацюра загарчав так люто, наче перед ним постали всі ворожі сили світу, але Громадянин утихомирив його добрячим стусаном між ребра.
— Ві і dho husht[198], — каже Елф.
— То хто це? — питає Джо.
— Брін, — пояснює Елф. — Він побував у Джона Генрі Ментона, тоді подався до Колліса і Ворда, а потім його зустрів Том Рочфорд і послав заради сміху до головного інспектора поліції. Боже милий, ото вже я нареготався. К. П.: капут. Цибатий прийняв його «тепло», замалим не посадив у каталажку, а зараз цей старий дурило тюпає на Ґрін-стрит, хоче найняти детектива.
— А коли вже Довгий Джон повісить того хлопа в Маунтджої{598}? — питає Джо.
— Берган, — мимрить, прокидаючись, Боб Дорен. — То це Елф Берган, чи ні?
— Так, він, — відказує Елф. — Повісить? Ось постривайте, я вам дещо покажу. Агов, Террі, налий-но мені склянку портеру. Треба ж бути таким телепнем! Десять тисяч фунтів. Побачили б ви, як на нього вирячився Цибатий Джон. К.П…
І ну знову реготати.
— Аз кого це ти смієшся? — белькоче Боб Дорен. — Ти Берган?
— Террі, хлопче, ворушися-но швидше, — гукає Елф.
Теренцій О’Райєн почув його поклик і відразу ж приніс йому кришталеву чашу наповнену вщерть пінявим темним елем, який шляхетні близнюки-брати Бровайві і Бровардилон варили в своїх божистих чанах, мізкуваті, як сини безсмертної Леди{599}. Адже збирають вони соковиті шишки хмелю, зсипають їх, просіюють, мнуть і настоюють, додаючи терпкі соки, і ставлять сусло на священний вогонь, і працюють і вдень і вночі безнастанно й сумлінно, не покладаючи рук, ці мізкуваті братове, можновладці великих чанів.
Тож ти, преславний лицарю Теренцію, який змалечку був навчений поштивости, подав цей подібний до нектару трунок у кришталевій чаші йому, спраглому звитяжцю, що є усіх лицарських доблестей здобувач, а красою рівний лиш безсмертним.
А він, цей юний ватажок із племені О’Берген, не міг стерпіти, щоб хтось та перевершив його у великодушних вчинках, отож він милостиво зволив віддячити за послугу оболом, монетою з дорогоцінної бронзи. На ній уміла рука майстра викарбувала портрет у її величній поставі королеви, яка веде свій родовід із Брауншвейзької династії, ймення її Вікторія, Божою милістю Об’єднаного Королівства Великобританії та Ірландії і Британських заморських володінь королева, оборонець віри, імператриця Індії, яка правила численними народами, шанована ними, бо вони знали її і полюбили в усіх землях, де сонце сходить і де воно заходить, білошкірі й темношкірі, червоношкірі та ефіопи.
— Чого цьому бісової віри масону тут треба, — озвався Громадянин, — що він никає туди-сюди попід дверима?
— А справді, чого? — питає Джо.
— Ось, будь ласка, — каже Елф, виймаючи грошик. — Ви заговорили про повішення. То я покажу вам дещо таке, чого ви ніколи ще в живі очі не бачили. Листи вішальника. Ось, подивіться.
І витягає з кишені пачку листів і конвертів.
— Дуриш нас? — питаю.
— Їй-же богу, правду кажу, — запевняє Елф. — От почитайте.
То Джо і взяв ті листи.
— А з кого це ти смієшся? — белькоче Боб Дорен.
Бачу, йдеться до того, що от-от завариться буча. Боб, у нього бзик у голові, коли надміру хильне портеру, тож я починаю балакати, щоб відвернути увагу.
— А як там, Елфе, ідуть справи у Віллі Меррея{600}?
— Не знаю, — каже. — Я щойно зустрів його на Кейпл-стрит з Педді Дігнемом. Та ніколи було, дуже поспішав…
— Ти що? — втрутився Джо, відклавши листи. — Зустрів його з ким?
— З Дігнемом, — пояснює Елф.
— З Педді? — допитується Джо.
— Авжеж, — підтверджує Елф. — А що хіба?
— Хіба ти не знаєш, що він помер? — каже Джо.
— Педді Дігнем помер? — ошелешено Елф.
— Еге ж, — йому Джо.
— Та я його бачив, ще п’яти хвилин не минуло, — твердить Елф, — на власні очі живісінького.
— Хто там помер? — питає Боб Дорен.
— Тоді ти бачив, мабуть, його привид, — каже Джо. — Сила Божа-хрестова з нами.
— Та як же так? — мимрить Елф. — Боже милий! Всього лиш п’ять хвилин тому… Та як же?… і Віллі Меррей із ним, а разом із ними ще той, ну, як його звати… Та як же так? Дігнем помер?
198
Заткни свою пельку (ірл.).