Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
— Хто?
— Майор Крайніченко. Чого ти так на мене дивишся? В готелі у мене живе. Просив, щоб я розшукав тебе, а ти комизишся…
— Федір Крайніченко?
— Атож.
Різко розчинилися двері.
— Про вовка помовка… — вигукнув Дайн.
На порозі стояв Крайніченко. Він зачудовано розглядав Андрія, наче не вірив своїм очам.
— Ти ще й досі тут? — здивовано вигукнув Федір, вітаючись з Андрієм.
— Як бачите… — хлопець і собі втупився в нього, ніби роздягав очима, намагаючись під цивільним костюмом розгледіти душу.
І душа і совість у Крайніченка були чистими. Не було йому чого крити від колючого недовірливого погляду хлопця. Він підійшов до Андрія і, як завжди, щиро обняв його.
— Змарнів ти. Зовсім подався.
— Зате ви… нівроку. Роз'їлись на щедрих хлібах, — хлопець недовірливо зиркав на Крайніченка.
— О, більшовичок наш не без гумору, — зауважила Ютта, що ввійшла до вестибюля слідом за Крайніченком.
— Гумор завжди від молодості, — підтримав її Дайн. — Ну, ходімо вечеряти. Дочко, запрошуй гостей.
Ютта взяла Андрія під руку і потягла в кімнату.
За столом розмова спочатку не клеїлась. Дайн, мов ґречний хазяїн, весь час підливав у чарки. «Хай п'ють, вино розв'яже язики». Але ні Андрій, ні Федір не дуже налягали на бургундське.
— Може, вам коньячку?
— Дякую, не призвичаївся, — сухо відповів хлопець.
— Давай сюди, татку, — потяглась за пляшкою Ютта. — У мене вони вип'ють.
Вона поналивала чарки. Піднесла вгору бокал з бургундським.
— За вашу зустріч! За минуле і майбутнє, сучасне не варте того, щоб за нього пити.
— Що ж, Андрію, вип'ємо? У нас з тобою є за що, — сказав Крайніченко.
Щирість його слів схвилювала хлопця, пробудила в пам'яті ті важкі часи, коли вони були разом, коли він вірив цьому чоловікові більше, ніж самому собі. Дахау. Альпи. Туристяк. Коли помер Яровий, вони пішли за Федором, як за старшим братом. Не вірилось хлопцеві, що Крайніченко міг продатися, так швидко переметнутися на бік американців. Але цей костюм і дружба з Дайном? Та за старе, а особливо за майбутнє варто випити. Андрій перехилив чарку.
— Оце козак, — вигукнув Дайн, наливаючи по другій.
— Ти їж, Андрію. Мабуть, голодний.
— Ні, я ситий, — промовив хлопець, ховаючи від Крайніченка очі.
У дверях з'явився кельнер.
— До телефону, сер, — сказав він, звертаючись до Дайна.
— Вибачте, панове.
Коли Дайн вийшов і кімнат, Федір кинув погляд на Ютту. Дівчина зрозуміла, підвелася, взяла коньяк, чарку і пішла слідом за Дайном.
— Чому ти такий похмурий?
— Нема чого веселому бути…
Важко починалась у них розмова. Якась туга глибоко засіла в очах Крайніченка, ніби душу тривожило сумління.
— Важко в таборі? — запитав глухо.
— Як на курорті. Кіно кожен день крутять, лекції, агітатори. Навіть клоунів обіцяли привезти, та, мабуть, уже на новому місці покажуть.
— Де це на новому місці?
— Не знаю. Вивезли наших хлопців з Ляйму.
— Як вивезли?
— Загнали в машини і повезли. Силою.
— А ти що, втік?
— Я ще в обід пішов у місто. Потім зайшов до Вольфа. Там довідався про радянську комісію по репатріації і подався на Ляйм. Прибігаю, а хлопців нема.
— Зажди, про яку ти комісію кажеш?
— Про ту, що в «Континенталі» зупинилася.
— Справжня? Радянська? — стрепенувся Крайніченко.
— Та певно, що справжня, коли мені за неї ледве ребра не поламали.
— Хто? Чому?
— Та все давні знайомі з Ляйму, — Андрій осікся, згадавши, що поліцаї говорили в машині про Дайна.
— Ну?
— Це вже вам нецікаво буде.
— Бачу, ти не віриш мені?
Андрій несподівано підвів на нього очі. Сірі, гострі, вони вкололи Крайніченка одвертою зневагою.
— Віриш не віриш, як у тій дитячій казочці, плюнеш — поцілуєш, — Андрій гірко посміхнувся. — Вірити? Мене за наказом Дайна б'ють на смерть, а ви з ним за одним столом винце попиваєте.
Запала неприємна, важка мовчанка.
— Тепер я знаю, куди вивезли наших хлопців із Ляйму, — замість відповіді сказав Крайніченко і, нахилившись до Андрія, прошепотів: — Два дні тому я був у Зальцкаммергуті. Пам'ятаєш містечко, ми його проїздили, як з туристяка до Мюнхена їхали? Там замок є, належить фон Торнау. Це кілометрів два за містечком в ущелині. Повертаючись від туристяка, ми ночували в замку. Ранком тільки виїхали, а назустріч колона, машин тридцять, як не більше, всі з переміщеннями. Виходить, заховали їх від радянської комісії.