Необхідні речі

– Та гарна днина, щоб проїхатися, – відповів він. – Літня така.

– Дуже гарна, – погодився Алан. – А водійське посвідчення в тебе є?

Туз із докором глянув на нього.

– Думаєш, я їздив би, якби не мав? Це було б незаконно, правда?

– Мені здається, це не відповідь.

– Я пересклав, як тільки мені дали попередження, – сказав Туз. – Їжджу законно. Як тобі таке, начальнику? Нормальна відповідь?

– Напевно, я краще сам перевірю. – Алан простягнув руку.

– Здається, ти мені не довіряєш! – сказав на це Туз. Він говорив тим самим насмішкуватим глузливими голосом, проте Алан вчував під ним нотки люті.

– Що вдієш, просто я з Міссурі[99].

Туз переклав книжку в ліву руку, щоб мати змогу правою витягнути з кишені гаманець, тож Алан зміг краще роздивитися обкладинку. «Острів скарбів» Роберта Луїса Стівенсона. Він глянув на посвідчення. Підписане й дійсне.

– Реєстрація машини в бардачку, якщо хочеш пройтися та її також перевірити, – сказав Туз. Тепер Алан чіткіше чув гнів у нього в голосі. І стару пиху.

– Думаю, тут я тобі повірю. Може, розповіси, для чого ти насправді повернувся в місто?

– Приїхав подивитися на оце, – промовив Туз і показав на вільну ділянку. – Не знаю чому, але приїхав. Сумніваюся, що ти мені повіриш, але так уже сталося, що це правда.

Дивним чином, проте Алан йому вірив.

– Бачу, ти і книжку купив.

– Читати я вмію, – відрубав Туз. – Сумніваюся, що ти і в це віриш.

– Ну-ну. – Алан заклав великий палець собі за пояс. – На місце подивився і трохи прибарахлився.

– Ну ви подивіться на нього, вірші складає і сам про це не знає.

– Ну виходить, складаю. Добре, що ти це відзначив. Тепер, я так розумію, ти собі покотиш геть із міста, правда?

– А якщо ні? Мабуть, шукатимеш щось, за що мене можна закрити, так? У тебе в словнику хоч є слово «реабілітація», шерифе Пенґборн?

– Так, – сказав Алан, – але в його визначенні Туз Меррілл не фігурує.

– Ти на мене не тисни, мужик.

– А я й не тисну. Якщо почну, ти відчуєш.

Туз зняв окуляри.

– Такі, як ти, ніколи не відчепляться, правда? Ви ніколи… блядь… не… відчепитеся.

Алан промовчав.

За мить Туз, здавалось, узяв себе в руки. Він знову вдягнув окуляри.

– Знаєш, – сказав він. – Думаю, я таки поїду. Маю відвідати певні місця, закінчити певні справи.

– Це добре. У зайнятих руках робота горить.

– Але якщо захочу повернутися, то повернуся. Почув?

– Чудово тебе чую й хочу попередити, що не вважаю це мудрим рішенням. Мене ти почув?

– Я тебе не боюся.

– Якщо ні, – сказав Алан, – ти навіть тупіший, ніж я думав.

Туз дивився на Алана крізь темні окуляри, а тоді розсміявся. Алан не зважав на звук – сміх був моторошний, дивний і недоречний. Він стояв і дивився, як Туз перетинає вулицю своєю ходою підстаркуватого бандюка, відчиняє автомобіль і сідає всередину. За мить двигун ожив. Вихлоп перднув із глушників, люди на вулиці зупинилися, щоб глянути, що там.