Вершник без голови

— Щоб я негайно їхала додому? Хай це вас не турбує. Він просто не хотів, щоб я залишалася серед тих грубих людей, ото й тільки. А тепер, коли я поїхала звідти, він нічого не скаже… Ви погляньте, як тут гарно. І яка приємна прохолода під цими тінястими деревами — не те що у відкритій прерії, де зараз так пече сонце. Ні, побудьмо тут трохи, нехай Луна перепочине! А ми тим часом подивимось, як пустують у річці сріблясті рибки. Погляньте, містере Янсі, які вони гарненькі!

Молодому плантаторові втішно це чути. Чому його чарівна супутниця хоче побути з ним тут під деревами? Чому їй раптом забажалось дивитися на рибок? У голові його складається така відповідь, яка вигідна йому самому. Отож довго умовляти його не доводиться.

— Я весь до ваших послуг, міс Пойндекстер, — каже він, — і залюбки побуду з вами тут скільки хочете.

— Тільки доти, доки Луна трохи відпочине. Я ж вам казала, сер, що ледве встигла злізти з сідла, як над'їхав ваш загін. Бачите, он як вона, бідолашна, й досі тяжко дихає після тієї довгої гонитви.

Містера Янсі анітрохи не цікавить, як дихає плямиста лошиця, проте він радий виконати будь-яке бажання її господині.

Вони залишаються на березі річки.

Янсі трохи здивований тим, що його супутниця начебто забула й про рибок, і про свою Луну. Він тільки радів би з цього, якби натомість вона приділила свою увагу йому. Та його сподівання марні. Молода креолка ніби не бачить і не чує його. Очі її звернені кудись у простір, а вуха напружено ловлять кожний звук, що долинає з лужка перед хатиною мустангера.

І хоч молодий плантатор більше схильний побалакати зі своєю дамою, проте й він несамохіть дослухається. Йому зрозуміло, що коло хатини зараз діється драматична сцена — суд Лінча, який вершать «регулятори».

За деревами чується збуджена мова. В ній виразно звучить невблаганна, жорстока рішучість.

Обоє мовчки слухають, і молода креолка скидається в цю мить на трагічну актрису, що чекає за лаштунками свого виходу на сцену.

Від хатини долинають різні голоси, так наче кілька чоловіків говорять по черзі. Потім один голос лунає небагато довше за інші — то вже ціла промова.

Луїза впізнає цей голос. То говорить її двоюрідний брат Кассій. Він на чомусь наполягає- то гнівно, то розважливо, ніби переконуючи слухачів зробити щось таке, чого вони не хочуть.

Та ось його промова доходить кінця. І одразу ж по тому лунають голосні вигуки — вигуки згоди, — і один з них, найгучніший, віщує страшне лихо.

Прислухаючись до того, що там діється, Янсі зовсім забув про свою чарівну супутницю й згадав про неї аж тоді, коли вона зірвалася з місця і, мов у нестямі, але сповнена рішучості, метнулася назад до хакале.