Історія польсько-українських конфліктів т.2
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #2
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-56-0
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.2». Краткое содержание книги:
Якби ми хотіли поселити 1,5 мільйона українців компактною громадою в якійсь місцевості, то мусили б на те призначити мало не територію одного воєводства. Утворилась би компактна громада людей з високою ідейною, патріотично-українською напругою, яка дихає ненавистю до всього польського. Найгостріші поліційні методи, застосовані до тих людей, не могли б тому перешкодити. Зрештою, не можна було б тих методів застосувати, бо якби була віддана така велика територія під поселення українців і створили таке монстр-гетто, то слід було б надати там українцям певне самоврядування, у найзагальнішому значенні цього слова, подібно до того, як німці у єврейському гетто надавали теж певне самоврядування євреям. Якщо хтось вважає, що надання такого самоврядування було б непотрібним, то хай відповість, як можна собі уявити управління нечисленних груп польських функціонерів сукупною поведінкою ворожого елементу, коли жодна особа не буде співпрацювати із службовцями, тільки протидіяти. Слід згадати уряд німців у Польщі в період 1939–1944 років, коли кожне німецьке розпорядження було одностайно саботоване солідарним польським населенням. Нарешті ще один момент: утворення такого монстра-гетто потягнуло б за собою виселення звідти польського населення. З місця, де треба поселити 1,5 мільйона людей, треба таку приблизно кількість людей виселити. Таке масове переселення поляків, хоч би їм обіцяли золоті гори за переселення, не викличе у них ентузіазму, тільки зажуру, і буде вважатися серед поляків формою утиску. Той мільйон поляків, чи хоч би півмільйона, утворить поважний натиск на своїх депутатів, на своїх політичних, господарчих та інших представників у напрямку захисту від такої долі. Треба б було, щоб насправді залізна, міцна рука тримала своє населення, аби відважитись на такий крок, утримати усі протидіючі натиски і не допустити жодних заколотів, які відразу б виникли. А потім — технічне виконання такого заходу. Чи можливо просто уявити при нашому невмінні організовувати і планувати, при великій кількості елементів, схильних до всіляких грабунків, справно переселити звідти поляків, щоб усі вони були заспокоєні й отримали більше, ніж мали на власній землі?
Нарешті, зворотний бік моделі. Згідно з підрахунками нашого відомого дослідника національної статистики д-ра Альфонса Крисінського (Ludność ukraińska (ruska) w Polsce w świetle spisu 1931 r. — Warszawa, 1938, nakładem Instytutu Badań Spraw Narodowościowych), загальна кількість осіб, які належали у 1931 році в Польщі до українсько-руської мовної групи, становила 4 754 049 душ. Натуральний приріст за період 1931–1944 років, враховуючи співвідношення з приростом тієї групи за 1921–1931 роки і навіть беручи до уваги винищення 1939–1944 років, мусить становити приблизно 700 000 осіб. Можна вважати, що у 1944 році до українсько-руської мовної групи на території польських земель в межах 1939 року належить приблизно 5 450 000 осіб. Якщо з тієї групи вирвати примусово до виселення 1 500 000 осіб, то залишиться на південно-східних землях ще близько 4 мільйонів, або хай би тільки 3,5 мільйона українців. Переселення близько 1,5 мільйона одноплемінників, безперечно, вони відчують і довго відчуватимуть як великий удар. Звичайно, кожен матиме між ними своїх рідних, свояків, приятелів, колег чи хоча б тільки знайомих, і завжди їхня доля стоятиме перед очима. Не враховуючи всього іншого, вже тільки це викликатиме їхню ненависть до поляків. Було б краще, коли б у момент вступу на ту територію відновлюваної Польщі спонтанний інстинкт польського населення призвів до фізичного знищення навіть 100 000 чи більше українців, бо до того зараз усі українці приготувалися і зрозуміли б як природну відповідь за вимордовування величезної кількості поляків. То був би одноразовий факт, який з часом потонув би у небуття, постійне ж утримання півтора мільйона українців у вигнанні було б вічним і неголосним memento, що не дало б уникнути польсько-українського антагонізму і оволодіти ним.