Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
Дак і Уляна Несторка, матка його, Кузьмі нараджувала: «Кинула я, синку, карти, і не один раз. Погана карта тобі випадає, ой погана. Пішов би ти з села, куди очі бачать. Світ — широкий, і загубитися людяці у тому світі — як голці в стогу. А як пронесеться сеє все, тади вернешся». А Кузьма своїй матці і каже: «Бог бачить, що я ні в чому такому не замішаний. Покуль драчка між людяк точилася, я роботу свою робив, бо тольки робота і може світ од загибелі порятувать. Дак хто ж на мене за сеє руку підійме?» І не послухався йон нікого, а карта — правду казала.
Я — одинець у батька був, і не взяли мене на миколаївську. І був я грамотєй великий, як на теє врем'я, чотири годи до школи виходив. І був я за усіх властей писарем у Пакулі. А як Саву Малаху убили, знав я, що машина угорі крутиться, не може не крутитися. Знав, але мовчав, бо жисть навчила мовчати. І минуло вже тижнів зо два. Коли ж привозять із Мрина папір казенний. І був се наказ про посилення боротьби з бандитизмом у повіті. І був у тому наказі пункт четвертий: «Відповідачі села Пакуля під час нальоту банди проявили повну бездіяльність. Серед білого дня, можна сказать — на очах відповідачів, банда розправилася з нашим товаришем — головою комнезаму. На основі постанови УВС від 22.XIIза вищезазначені факти розстрілять по с. Пакулю Романа Булаха і Кузьму Терпила». Я той папір тольки підшив, а виконував, конєшно, не я, виконували люди, яким сеє довірено було повітовою властю…
І були дні вересневі, сонячні, терпкі і солодкі, як терен стиглий. І підмів Кузьма тік за повіткою мітлою березовою, а по тому — віником м'яким, ще й крилом гусиним пройшовся, щоб ані порошини. І обставив він тік снопами жита, один коло одного, аби жодна зернина, пирснувши з-під бича, не пропала у бур'янах. На ціну золота кожна зернина була опісля літа гарячого, немилосердного. І поклав він чотири снопи на тік, колосками всередину, щоб колосок до колоска тулився. І узяв він ціпа до рук, тим ціпом ще батіжо його, Нестор Семирозум, молотив: ціпилно було гладеньке, до лиску воскового долонями вишмулене. І звів Кузьма очі до неба блакитно-синього, з білим околотом хмар: «Благослови, Боже». І благословив його Бог днем погожим, годиною, для такої роботи доброю. І змахнув він легко та звично ціпилном. Бич кресанув по сонцю і упав на снопи: зерно сонячними промінчиками бризнуло по току, шелеснуло в огорожі із снопів. Лягав бич рівно, усією важкотою своєю, посуваючись за сонцем, наче мітив спиці в колесі світу. А як до краю дійшов, перевернув Кузьма снопи, розв'язав перевесла і спочатку почав. Пройшовшись двічі бичем по снопах, брав солому вилами-трясунами, набік складав і в’язав у кулі. І ладилася робота йому, і було душі його легко, хоч тяжко на руки. Пополудні, коли вітерцем потягло од Невклі, віяв Кузьма намолочене за день. Згріб він зерно з половою та колосками на край току. Відтак брав зерно з половою та колосками совком дерев'яним і кидав перед себе рвучким порухом руки. Відлітала полова і колоски порожні на грядку, а зерно на край току лягало серпом веселим, сонячним.
І прийшла на тік мати його, Уляна Несторка, з сином малим на руках, од комісара на схилі літ набутим. І казала Уляна так: «Бачу, стараєшся ти, синку, молотячи хлібець, кожну зернину бережеш, як золоту. І складеш ти тяжко нароблене тобою і Марусиною для дєток ваших до комори. А прийдуть люди чужі, лісовики або комісари, і вигребуть усе, до зернини останньої, і ніхто спасибі тобі не скаже, і дєтва ваша голодній смерті в очі зазиратиме. Бо іде придуха страшка на людяк Краю. Се мені серце віщує, і батько твій з того світу у снах про завтрашній день голодний думать нараджує. А зроби ти так, як я тобі посовітую. Половину зерна зсип до комори, а другу половину — у яму земляну, як ще діди наші робили. І хай жодна жива душа, окрім матері дєток твоїх, не знає про теє. Бо виживе завтра той, хто не тольки сьогоднішнім днем живе». І послухався Кузьма матері своєї, і зробив, як вона нарадила. Усю ніч копав він яму, на узгірку, у вишеньках, а землю відносив у берег Жолудівки. І була яма у горловині своїй вузька, а на споді — широка, і вистелив він спід дошками, а стіни обіклав матами з соломи. І прилаштував він на горловину ями ляду дощану, що зачинялася щільно. І молотив, віяв та до комори зерно носив він серед дня. А уночі половину зерна у яму земляну зсипав. А як наповнилася яма, зачинив Кузьма ляду, загорнув зверху землею, розрівняв і дерном виклав. І пішов він уранці у вишеньки, і не зачепилося око його там, де яма з зерном була, так добре все було зроблено. І працював Кузьма на току шість днів, а на сьомий день спочив він, бо неділя була. І казав він у неділю Марусині: «Завтра замісиш діжу з першого помолу, і паляницю спечеш, і сусідів покличеш, бо так яно поміж добрих людяк здавна ведеться…»
Ще розплющував світ свої очі небесні, а вже Кузьма на гору Крукову, до млина свого збирався. І казала йому Марусина, у печі затоплюючи: «Яке ж теє буде мливо, калі день — без вітру?» Усміхався до дружини Кузьма добрим лицем своїм: «Якщо листя на дереві ворушиться, то й вітряк мій крутитиметься». А ворушилося стиха листя на деревах. І узяв Кузьма клуночок жита на плече та й похилитав стежкою, через город, на гору Крукову. А Марусина довго вслід йому дивилася од задвірків хати: поганий сон їй наснився. Як був Кузьма уже коло тополі, давно колись Нестором Семирозумом посадженої, обернувся він. І перехрестила його Марусина рукою тремтячою. І запитала вона подумки Бога: «Господи, нащо ти жисть нам таку послав, що кожен день живеш — як останній?» Але мовчав Бог, лише небо над горою Круковою червоно бубнявіло, наче крові обпившись, і горілим тривожно тягло із-за Невклі, од болота Замглай, яке тліло невгасимо, удень і вночі. І колінкувала Марусина в хаті, перед образами, повна передчуттів лихих. Але дивилися боги з ікон суворо і незворушно. І подумала Марусина приречено: усе, що має статися, на небесах давно записано, і скільки б не колінкувала вона, ніхто задля неї написане не перепише.
І стала вона по господарству поратися, у роботі од сумних думок рятуючись. А як сонце підбилося трохи, над Вишневою горою повисло, прийшло із села, на хутір Несторів людей двоє, з рушницями за плечима, з наганами при поясі. Обоє — хлопці молоді, міцні, як дубочки, і обох Марусина наглядки знала. Один, чорнявий, з носом дзьобатим і вилупленими очима, Левко звався. Був він — зайда, з Мрина, але в Пакулі часто з'являвся. Як ще жив з ними Нестірко, син Устима та Оксани, покійних давно, до Нестірка він приходив, подовгу говорив з ним, оддалік од усіх. А як подався Нестірко у Мньов, у комуну комсомольську, більше зайду Марусина не бачила. А другий був — Андрій Нужда, з кутка над Свидницею, Лиха Груша той куток зветься. З його сестрою старшою Марусина замолоду в економію, льон брать, бігала. А служив він тепер у міліції повітовій. Як побачила Марусина рушниці за плечима в гостей непроханих, затремтіло в душі їй. А гості далі хвіртки не йшли: пес аж ланцюг рвав, на задні лапи ставав, піною пирскав, ніколи досі він такого не виробляв, лагідний був пес. Гримнула на пса Марусина — він у будку забився, але й відти хрипів ненависно. А Марусина, розстеливши на землі лахманину, соняшничиння оббивала. Жовті були круги, на даху повітки вилежані, а зернята — як налиті, соняшники вродили цього гарячого літа. Одгорнула вона край лахманини: «Пригощайтеся, хлопці, чим Бог послав». Насипали вони зернят у кишені, тоді й запитують: «А де ваш дядько?» — «А нащо йон вам?» — «Треба роботу одну у сільбуді зробить, плотницьку, Кузьма Несторович сеє уміє», — весело проказав Андрій Нужда. А чорнявий, Левко, мовчав, спльовуючи під ноги соняшникове лушпиння. Трохи одлягло од серця у Марусини: «Дак йон — у млині, на горі, мо', покликать?» — «Протеліпаємося самі, спішити нам нема куди, служба іде, ми — люди государственні…» — реготнув Нужда. «Скажете там, хай снідать іде». — «Шукайте, тітко, кріпку варенуху, то й ми не од кажемося…» І погойдалися вони на гору Кругову, плюючись навсібіч лушпинням соняшниковим.