Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
— Ліворуч! Ліворуч! — донеслося із синього яструба, і діти відразу повернули. Темряву розідрала блискавка, і за коротку мить Віл встиг побачити праворуч від них купу людей у світло-сірих обладунках, шоломах і масках. За чоловіками бігли їхні вовки-деймони. На вояків заюшив потік бабок, і вони піддалися: їхні гвинтівки нічого не були варті проти галівесп'ян. Маленькі наїзники підлітали на своїх комахах, перестрибували на солдатів, знаходили вістрям шпори незахищену руку чи шию і відразу поверталися на бабку, що залишалася поруч. Вони пересувалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, й охоплені панікою солдати розвернулися та побігли геть.
Але в цю мить за спинами дітей пролунав тупіт, і вони розпачі озирнулися: на них галопом насувалися вже бачені ними раніше вершники, і в руках деяких із них з'явилися сітки — вершники крутили їх над головою та ловили бабок, аби змахнути сіттю, наче батогом, і вдарити нею по землі, розтрощуючи комах.
— Сюди! — пролунав голос мадам Оксентіль. — Пригніться!
Вони так і зробили й відчули, що земля під ними труситься — може, від ударів копит? Ліра підвела голову, відкинула з очей мокре волосся та побачила не лише коней, а й ще декого.
— Йорику! — вигукнула вона, із радості скочивши на ноги. — Сюди, Йорику!
Віл відразу повалив її на землю — окрім Йорика Бернісона, на них швидко насувався великий загін його ведмедів. Над дітьми з'явилося обличчя ведмежого короля, котрий риком віддавав своїм підлеглим накази обійти ворога ліворуч та праворуч і затиснути його у кліщі.
Потім Йорик легко, наче обладунки важили не більше від його смуху, повернувся до Віла з Лірою, котрі саме підводилися.
— Йорику, ззаду! В них сіті! — вигукнув Віл.
Вершники були вже за декілька кроків від них.
Не встиг ведмідь повернутися, а в повітрі вже свиснула сітка, і за мить Йорик уже був закутаний у павутиння, міцніше від сталі. Він заревів і підвівся, замахнувшись пазурами на вершника, однак сітка витримала, і хоча кінь заіржав та налякано позадкував, Йорик не зміг виплутатися з тенет.
— Йорику! — вигукнув Віл. — Не рухайся, я зараз!
Поки вершник порався зі своїм конем, хлопець по калюжах кинувся вперед і наблизився до Йорика саме тієї миті, коли поруч з'явився ще один вершник і в повітрі свиснула друга сітка.
Але Віл не втратив самовладання: замість того, щоб шалено вириватися та заплутатися ще міцніше, він спокійно дочекався, поки сітка не опуститься на нього, й за декілька секунд прорізав її. Сітка впала на землю, а Віл підскочив до Йорика та, лівою рукою намацуючи тенета, правою почав їх розрізати. Величезний ведмідь стояв нерухомо, а хлопець закружляв довкола нього, звільняючи його від пут.
— Можеш іти! — відстрибуючи, повідомив Віл, і тієї самої миті Йорик стрімко помчав на найближчого до них коня. Над головою вершника виблиснула занесена для удару щабля, проте хоча він в останню мить свого життя таки влучив у шолом супротивника, ефекту від цього не було жодного. В обладунках Йорик Бернісон важив майже дві тонни, і за секунду кінь і вершник були розчавлені та відлетіли вбік, й непошкоджений Йорик відновив рівновагу, оглянувся, обрав найкращий шлях та проревів дітям:
— На спину! Швидше!
Першою на нього скочила Ліра, за нею Віл. Вони стиснули колінами холодне залізо та наступної миті відчули потужний ривок — це Йорик зрушив із місця.
У них за спинами інші ведмеді вели бій із незвичайними вершниками. Ведмедям допомагали галівесп'яни — від їхніх уколів коні миттєво шаленіли. Над головами дітей промайнула леді на синьому яструбі та прокричала:
— Ідіть прямо вперед! До дерев у долині!
Йорик вибіг на невеликий пригір і зупинився. Перед ними починався нерівний положистий спуск до гайка, що ріс приблизно за чотириста метрів попереду. Десь за лісочком гупала батарея важких гармат, посилаючи снаряд за снарядом, окрім того, хтось пускав у небо освітлювальні ракети, котрі спалахували трохи нижче від хмар і потім повільно опускалися донизу, забарвлюючи дерева в холодне зелене тло.
За контроль над гайком точилася запекла, але майже невидима битва — десь півтори сотні примар насідали на невеличку групу духів. Щойно Віл із Лірою побачили дерева, вони відразу зрозуміли, що саме там перебувають їхні деймони й що коли вони не потраплять туди якомога швидше, деймони загинуть. Щохвилини біля дерев з'являлося дедалі більше примар — потік райдужних створінь вливався в долину з невисокої гори, розташованої праворуч. Тепер Віл і Лііра бачили їх досить чітко. На схилі гори пролунав потужний вибух, і земля затруся, підкинувши в повітря камені та грудки ґрунту. Ліра вигукнула, а Віл схопився за груди.