День гніву

— Коли богатирем не родився, небораче, то в богатирі не рвися, — кричали йому гостроязикі погоничі, — як тікатимеш, поповичу, перед панами, то хоч поли утни при свиті, бо заплутаєшся, ти, шилохвостий!..

Магістр червонів і сам за свій немарсовий вигляд, але коли захотів котрийсь з меткіших поглянути, чи багато латок на шапці-бирці у нього, щоб хоч мали кудою воші лізти на білий світ, так заліпив йому по мармизі, що шальвіра аж гепнувся з воза на сміх усім іншим.

— Так йому й треба, бевзеві, — крикнув літній погонич, — не бачите, людкове, що це божий і вчений чоловік?..

— Ваша мосте! Магістре! Чи ж ви це, чи це ваша з’ява?.. — крикнув, спиняючи воза в тумульті, скочив, важко розсівшись було, товариш корсунського полку. — Бодай же вас Бог любив! Та як же це ви попали в цей рекгедіц? Та в котрого ленінгера вигензували-сьте[486] цю заіржавлену шпичку? А десьте видерли таку шкапину, що до Бога ся просить?

— Римшо, майстроньку Римшо!..

Магістр зрадів йому, як рідному братові. Але ж і притьмом почав реготатись, аж схопився за живіт. Реготався, аж сльози поточились йому з очей, аж відступав, аж прийойкував, аж заходився, так сміявся.

— Та що з вами, магістре? Азали ж бачите щось на мені кумедне?..

Римша аж настовбурчився, що ж бо таке в ньому смішне? Був він сам у парчевому жупані з медіоланським шиттям, ще й у жовтому кунтуші, в бобровому шличку, з соколиним пірцем, а з-під шличка вибивався його рудавий хитрющий чуб. Найдзвінкіше було на ньому оружжя, хоч їхав ув обозі, а навішав на себе без міри заліззя, либонь, ледве сунув — і контар при боці, й карабеля, й джангари, й чекани за поясом, і пістолі з німецькою насічкою, — й де він надуванив такого оружжя?.. Взявся гордо в боки:

— У мості полковника Мрозовицького служу…

— У пана Мрозовицького? У нашого братимця зі Львова?..

— А у кого ж іншого, — сказав Римша, — він мою кебету оцінив краще, ніж хто інший. Признаюсь тобі, ваша мосте, — Римша озирнувся, — хотів було ще з-над Гориня чкурнути до батька Максимця, бо, каюсь, лежало мені серце до Максимового браташшя. Але згодом, після всіх моїх тарапатів[487], о яких тобі здам реляцію, збагнув я, що служити панові Максимові не пристоїть моїй добреуродженій кондиції. І так нарешті дорвався я до меча. Не мене тепер січуть, а я січу. Нема вождя над пана нашого Богдана, нема полковниченька над й. м. Станіслава Мрозовицького! Я добре його пильную в обозі, не погребуєте ж моїм товариством?..