День гніву

Але в Паволочі гетьманської квартири вже не було. Тоді Рославець подався на Янушпіль, наздогнав ар’єргарди в Команівцях й, розлучившись з купою хороброго Котлубай-Ілляшевича, поспішав далі. В остропольських лісах довідався, що гетьманський обоз з’єднався з пограничними полками в Маркушах 29 августа, довго стояв у Скаржницях і врешті, попасши декілька днів у Паплинцях, наблизився до Синяви.

Тумульт і гуд походу полонив Рославця від самої Паволочі. Вся сторона вже була під знаками Марса. Такого множества оружних людей, говорили в купах, ніхто, навіть зі старих, у цих сторонах ще не бачив. Холодними зоряними ночами пролітали комети й над воєнним шляхом у небі бачили люди полум’яний хрест — січа, й то грізна, буде в цілій волості, так говорили. Мотлох стягався звідусіль, не лиш з-над Конки й Самари, а й з ногайських степів ішли ординці. Ішли й донці, й калмуки, й черкеси, дехто в паволоцьких лісах бачив невиданих довговухих коней і верблюдів, й людей низькорослих, скіснооких і жовтих, що лопотали невідомою — мовили, собачою — мовою, а звали їх черемисами. Валив не лиш збройний козацький люд. Гречкосії й гайдарі, мужики й лугарі, розпущені по Корсуні додому зі строгим наказом братись знов за рало й не займатись шарпанням посесій, рушили у ватаги. Й ще дивувався Рославець — у паволоцькому, у кропивенському полках, на Пороссі скрізь буяла жизнь й гомоніли села, але вже за Райгородком і далі, на захід, чорніла руїна, мабуть, така ж, як на Лубенщині й Сіверщині. Ні билинки, ні подвір’ячка, всі замочки й форти попалені дотла, кості людські й кінські при дорогах, скрізь бездомні пси й подичілі кішки, й рідко в котрій садибі жива душа, та й та немічна. А так, хто живий, малеч і старе, навіть жінки з дітворою, потяглись за Перебийносом, вдруге-бо не хотіли знати гемонської Яреминої відплати. Навіть криниці при дорогах завалив шкуродер трупом і потруїв воду в ставках, на вербах же й скрипучих осокорах висіли пов’ялені вішельники ще з Петрового дня. Полки й загони ішли навпростець, бо шляхи запрудили обози, ланами й лісами ішли, зоріючи одну зорю або фігури, запалені поночі чатами. Промишляли чим могли, проклинали й Ярему, й самого Кривоноса, що поспіль ввергли цю жизну подільську сторону в такий погар і пустелю. Одначе, завважив Рославець, хоч чернь і ремствувала на голод, ішла охоче. Тож правили при вогні, на нічлігах, вилискуючи зікрами, як на Волинь вийдемо, а там і на лядську сторону підемо, не рибаху з водою їстимем, а фазани-барани, не юшку хлептатимем чорнющу, а воєводині вина-меди, тож і подуванимо дувана з панських ридванів, коні напоїмо у Віслі.