Іншалла, Мадонно, іншалла

Що ж, даремні були розум і знання, я майже не спав тієї ночі, все чекав ранку, щоб зібратися, причепуритися і ще раз постукати бияком в Османові ворота.

— А ось і наш Захір, довго ж тебе не було, — зраділа Еміна, — шкода, що вчора не прийшов, от би Осман тебе побачив. Відбув на вахту він, десять днів його не побачимо. А я й не знаю, що там стільки робити, шляхи аж так не псувалися, поки шваби не вигадали штрасенмайстра, та й мого Османа першим не призначили…

Розговорилася Еміна, а я весь тремчу. Добре, що склянку малинового соку не налила по самі вінця, бо я б усе розплескав. Кажу:

— А де ж моя?

Мати засміялася, тоді мовила:

— Не твоя, а моя.

І залишила мене чекати.

Вона зайшла вся в білому, наче, боронь Боже, хтось умер. Обличчя відкрите, як завжди, коси розплелися, я лиш на ті коси дивлюся і думаю: як вони можуть бути такі чорні, а сліду на білій тканині не лишають.

Сіла на канапі навпроти мене, підібгала ноги, а я побачив її кісточку. І на ній така сама ранка, як вона мала з весни й до осені, поки була дитям. Бігаючи, дряпала дерев’яним сандаликом другу ногу — звідти й ранка. Що ж я не торкнувся їх, коли ще був час, — і тієї кісточки, і тієї ранки.

— Ти все ж прийшов.

— Так, прийшов. Ти рада?

— Звісно, як же не радіти. Колись ми від ранку до вечора були разом, я й звикла.

— А знаєш, навіщо я прийшов?

Запитавши це, я помітив, що в її обличчі щось змінилося. Хоч була вона на чотири роки від мене молодшою, та ще й жінкою, я раптом перетворився перед нею на дитину, а вона вже й не була жінкою. Не скажу, що перетворилася на чоловіка, аж ніяк — перетворилася на щось таке, перед чим опускають погляд і чоловіки, і жінки.

— Нащо ти прийшов? — спитала, а я дивився на неї і всім своїм єством благав позбавити мене необхідності відповідати.

— Кажи вже — коли у справі якійсь прийшов, то годиться сказати!

Я мовчу, не ворушуся і перелічую задирки на руках. Сім нарахував на правій. На лівій нічого — рука стиснута в кулак, жодного пальця не видно.

— А мертвих ти цими днями обмиваєш? Люди в таку погоду холонуть чи залишаються теплими? Ну ж бо, кажи, чого мовчиш? Аллагу приємно, що ти це робиш, то хай і мені буде.

Щойно вона це сказала, мій Енвере, я скочив і втік з Османового дому. Але цього разу точно знав, куди мене кожен крок веде. Свідомість не покинула мене, щоб не мучити, щоб повернутися, коли мені полегшає. Не поліз я й на Єковац, натомість пішов у корчму під Бистріком, де поляки грають у карти на життя, а потім сторчголов стрибають у Міляцку, і жоден не вбивається; там я випив першу в житті чарку ракії. Гріх великий, а розради жодної, то випив я й двадцяту.