Іншалла, Мадонно, іншалла
- Автор: Ергович Миленко
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-430-1
- Переводчик: Катерина Калитко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Іншалла, Мадонно, іншалла». Краткое содержание книги:
Таким чином пісню було перервано, і вона ніколи не продовжилася. Та якби не знав її продовження, власне, якби не знав цілої пісні, Радослав і не влаштував би інциденту. Неважливо, що він повстав не проти історії, яка розповідається в пісні, бо його зачепило, що з цією піснею, як і з Фатою Зубчевича, він ділить одну батьківщину. А в непроспіваному продовженні севдалінки «У Требинє-граді» відбувається ось що: Фата падає на смертне ложе, але бере з матері обіцянку, щоб та належно прийняла гостей на її весіллі, щоб кожного гостя обдарувала, а коханому Фати подарувала шовкову хустинку, аби мав чим утирати сльози за Фатою.
За шістдесят років пісня продовжилася з того місця, на якому урвалася. Але, замість бути проспіваною, вона втілилася в житті. Чи то пак у голові Саниного діда. Це все одно, бо немає жодної різниці, чи стаються нещастя самі собою, чи народжуються в головах уражених людей. Ті, яких не вразило, говоритимуть про божевілля, а ті, що про таку історію тільки чують, казатимуть, що марновірство не знає меж. Перші, можливо, співчуватимуть, другі, можливо, зневажатимуть. Легко ж буде усім, кого в цей день горе оминуло.
Оскільки людина завжди сподівається чогось, Радослав, приготувавши подарунки для гостей на Саниному весіллі та носовичок для Бояна, вирушив до будинку в кінці Пантовчака, щоб знайти Авґусту, добру відьму, яка передрікла, що її вже не буде серед живих, коли його спіткає горе. Намагаючись обдурити долю й логіку, за якою було малоймовірно, щоб Авґуста прожила сто чи навіть сто двадцять років, він попередньо купив у крамниці на Британці двісті грамів кави й фруктовий сироп «Мараскін». Із тими стародавніми знаками уваги й прихильності він прийшов до будинку, якого більше не було, і подзвонив у двері того, що стояв на місці попередника. З’явився поліцейський, очевидно, охоронець резиденції, і повідомив, що пані Авґуста Суботичанець тут не живе…
Було вирішено більше не випускати Радослава надвір самого. За два тижні Саниної хвороби дід зруйнувався вщент. Схилився до землі, ні з ким не розмовляв, тільки знай повторював, що весілля мусить відбутися і все має бути так, як молоді запланували. Коли це все закінчиться, доведеться і його показати лікарям… А що — «все»? У Запруджі, в квартирі бабусі й дідуся, ночами вже всі разом і чували, і спали. Боян не наважувався піти додому, бо ж раптом задзвонить телефон… Борис казав, що він має бути напохваті у старих. Усі чекали того, що врешті-решт мусило статися.
Тільки винуватець не міг сидіти й чекати. Він знав, що повинен зробити ще щось, от і вбив собі в голову ідею-фікс, ніби для онуччиного одужання було б достатньо знайти старого сазлію, який просто доспіває свою пісню до кінця. Коли він це зробить, Саня знову буде просто Санею, а не Зубчевича Фатою. Коли зрозумів, що його не випускають із дому, Радослав у ту ж мить голосно звинуватив і власну дружину, і сина, і зятя, і невістку, яка вже була бозна-де, у намаганнях убити його онуку. Тоді вони викликали швидку допомогу, знайшли когось, хто забере діда. Усе дарма.
Близько десятої ранку двадцять восьмого вересня Радослав Котроман знайшов на дні шухлядки з документами загублений запасний ключ до вхідних дверей. Вислизнув надвір, поки всі спали, виснажені чеканням телефонного дзвінка.
Саня вже третій день не приходила до тями, а світанок — завжди час смерті, тому всі засинали, тільки коли займався день, заспокоєні тим, що вона пережила ще одне світання. Скільки б разів не говорили між собою про те, що їй краще було б відійти і не мучитися більше, кожна із Саниних рідних душ потайки радо прирекла б дорогу людину на вічні муки. Тільки б не помирала.
Ніхто й ніколи не зрозуміє, як вісімдесятирічний старий уникнув очей лікарняного швейцара і чергової медсестри, як від’єднав крапельницю й катетер, як виніс дівчину надвір, і при цьому його знову ніхто не побачив, і як ніс її з Виноградської до Ткальчичевої. Невже люди справді нічого не помітили, і невже немає геть нічого незвичайного, коли старець через усеньке місто несе на руках напівголу й безтямну дівчину?