Вибрані твори
- Автор: Теліга Олена Іванівна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-617-7173-01-3
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вибрані твори». Краткое содержание книги:
Збірка призначена для студентів, викладачів, широкого кола зацікавлених осіб; може бути використана як посібник у школах і вищих навчальних закладах.
«Самостійна Україна».Вінніпеґ-Чикаґо, 1950, ч. 3, березень.
Євген Маланюк. Пам’яті Олени Теліги
...Іраптом пам’ять, мов натхненний майстер,
Вогнем змалює золотавість айстер
Овальний стіл і мій веселий сміх.
Єсть люди, в яких смерть, навіть лише фізичну, не віриться. Не можна повірити.
Так, наприклад, ніколи не віриться, що влітку року 1929 помер Євген Чикаленко. Все здається, що вистачить лише опинитися в Подєбрадах, перебігти з двір-ця на Дітріхову вулицю, вибігти на поверх затишної вілли, постукати і — двері відчинить Євген Харлампович, привітно і мудро всміхаючись своїми вічно молодими, степово-херсонськими очима.
Єсть такі люди. І то незалежно від їх віку чи «поважності становища». Певно Всемогучий дав їм стільки життєвої енергії, що життя їх не кінчається «нормально» смертю, лише мусить бути обірване, обрізане якось «ззовні»: невдала операція, нещасний випадок, куля, згубна ґвалтовна хороба... Вони не підтверджують знаної і, поза тим, влучної формули Наполеона, що «смерть — це брак енергії». Євген Чикаленко — і брак енергії? Той, що робив жартом, наприклад, перегони з студентами — і завжди перемагав!
Смерть Юрія Дарагана була болючою втратою передовсім для літератури. Дараган ще «мав, що сказати». Але Дараган фізично вмирав від року 1919. Пам’ятаю, лежав він у військовому шпиталі в Кракові, в палаті сухотників — «смертників». Було бурхливе пізнє літо року 1920. Направо і наліво від його ліжка лунало харчання агонії і що кілька хвилин когось виносили... Ми читали вцілілий у мене примірник «Сонячних кларнетів» і згадували літературний Петербург. Дараган із запаленими гарячкою очима цитував сон Святослава з «Слова о полку» і жагуче доводив необхідність ревін-дикації билин («вони ж наші»).
І все ж таки, коли на провесні 1926 р., в паскудний, мокрий, грипочний день, хтось зателефонував з Праги, що Дараган не живе, то ця смерть його, при всій несподіваності, притаманній кожній смерті, не здавалась кри-чучим абсурдом. То була смерть, з якою можна було в якийсь спосіб (?) «погодитися», сухоти впродовж кільканадцяти літ зжерли решту легенів, дожерли горло, шлунок, цілий організм.
На це якось «немає апеляції», «немає ради», як «немає ради» нате, що вже ніколи не побачимо наладо-ваного динамітом темпераменту Миколи Чирського...
Зі смертю Олени Теліги, — «Лєни», як звичайно ми всі її звали, — погодитися не можна.
І, певно, вже ніколи погодитися не вдасться. Хоч смерть та, сама в собі, беручи її логічно-розумово, не була вже аж такою «безглуздою»: несвідомо чи, може, підсвідомо Лєна по цю смерть сама до Києва вирушила.
Від’їжджаючи до Києва, вона вже знала, наскільки неідилічні перспективи розкриває ця подорож. А вже по кількох днях перебування в Києві для неї мусив бути ясним і сам київський епілог. Не міг не бути ясним: Лєна, при цілій своїй романтичності, не була позбавлена здібності думати політично, — чим різнилася також від багатьох земляків і друзів...
І, все ж, у смерть Лєни немає сили повірити, не те, що «погодитись».
Як повірити, як уявити собі, що наладована енергією по вінці — ця жінка, що не вміла старітися, ця вічно дівоча постать, ці вібруючі рухом руки — знерухоміли, стали — страшно сказати — трупом, зітліли, розпались.
І від живучо живої, темпераментної молодої жінки залишився десь жовтий кістяк у незнаній могилі.
Трудно було б знайти іншу людину, яка була б в такій мірі живим запереченням смерті! Ще трудніше було б знайти у нас поета, який би так — не те що нехтував смерть, — але в своїй поезії давав би протиотруту на неї, вчив, як її треба і можна перемагати і то не софістикою чи навіть смертю ж самою, лише радістю, повнотою життя, красою, танцем, усміхом... власне:
Що ж сказати про Олену Телігу-поетку?
Хіба одне: поезії її належать до тих, що їх оцінюють вповні лише через певний час. У нас — зі знаних причин — через десятиліття. Потрібні критики, критики-Колюумби, а ми їх майже не мали й не маємо нині: Євшан і Зеров загинули, кажучи словами цього останнього: «немилосердно-рано»... Потрібно звиклого до читання поезій читача, а їх ми маємо хоч і багато, та, на жаль, цілком своєрідних, які у віршах шукають і відчувають все, за винятком, власне, самої поезії. Тому — почекаймо. Наразі ж лише кілька спостережень і здогадів.