Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3

— Може, ми недобачаємо? Може, воно якось інакше має виглядати, той замок?

— Ну… Анну Кутузову я сюди не приведу… А де той чортів замок, знає напевно тільки Річардс, — прошепотів Марко. — Але десь він, собака гаспидський, має бути тут! Мусить знайтися…

— А це що? — вказав Остапенко на стіну вгорі.

— Якась табличка, чи щось таке… Що там на ній? Ні чорта не видно! — хекнув Швед.

— Придивись, братчику, бо я тепер через оту шкіру над оком недобачаю, хоч прищіпкою прищепляй…

Марко напружив зір.

— Наче москальською табличка: «Не влезай, убйот!»

Остапенко розсміявся.

— Ну, якщо убйот, — то десь воно там, значить, і заховане.

Марко порухав табличкою. Вона намертво була прибита до стіни.

— Що ж ти, Євгене, возив Річардса і не бачив, де і що він робив? — запитав Швед.

— Я вантаж завжди аж до перегону доставляв. Там Річардс виходив, а що він далі робив, я ніколи не цікавився. Бо воно мені тут за ним шпигувати і потреби не було… Та й не подумав би я, що Річардс зумів у всіх на виду облаштувати собі таємну комірчину…

Марко тим часом знову обмацав табличку.

— Ану, Євгене, ану… Ось воно! Знайшов! Літера «Й». Оце і є той клятий замок! Ото два кружала під моїми пальцями. Ану, спробуємо!

Марко дістав із кишені схожі на подвійну печатку плесканці. Узяв їх і притулив так, щоб один влігся на шапочку літери «Й», а інший — на її перетинку.

Щось тихо заскрипіло і раптом те, що вони вважали стіною, повільно відійшло убік, наче потаємний лаз відкрився.

— Ось тобі сховок нашого Аладдіна Річардса! — тихо прошепотів Остапенко. — Ну, Марку… як він таке вигадав?

— Не знаю… — Швед стенув плечима. — Річардс інженер, у Британії має багато винаходів з електромеханіки… Може, це щось ізвідти?

— Направду… замок майбутнього! — відповів Остапенко, обдивляючись механізм, який відчинив потаємні двері Річардсового сховку. — Ну… рухаймось!

Тільки-но вони увійшли туди — щось клацнуло і кімнату залило м’яке штучне світло. Сховок Річардса був невеликою, але місткою кімнатою. У такій за потреби можна було пересидіти навіть злі часи.

Певне, британський інженер вважав на це, бо чого тільки у тій кімнаті не було — і одяг змінний, і взуття, і білизна, і накладні вуса та окуляри, кілька капелюхів та перук… Навіть ціпок та жіночі вбрання…

Під стіною — вузьке металеве ліжко, тумбочка, яка, очевидно, слугувала Клайду одночасно і робочим столом.

На тумбочці — заправлена гасова лампа. На полицях акуратно складені сухпайки, протигаз, кілька художніх книг та недбало кинута жіноча комбінація.

— От розумний-розумний, а такий дурень! — зітхнув Остапенко.

Марко тим часом нишпорив далі. У тумбочці лежали папки з паперами, креслення, розкладні карти… Окремо — фотографічний апарат та плівка. Записник, револьвер та набої до нього, кілька мікрофільмів, які Річардс приготував до вивозу, але не встиг забрати зі сховку… А ще — гроші і бланки з печатками — посвідок, мандатів… Вписуй, що хочеш!

— Оце я розумію! — проказав Швед, перебравши кілька фальшивих посвідок та мандатів на проїзд і ховаючи деякі з них до нагрудної кишені плаща.

— І що з усім цим добром думаєш робити? — поцікавився Остапенко.

— Згідно з інструкцією мав би знищити… — відповів Марко. — Але тут хіба підірвати усе, бо інакше не допоможе. А тепер ось міркую, Євгене, що нищити усе це не варто. Хто його, цей бункер Річардса, тут знайде, коли ми заледве намацали!

— У якому сенсі, брате?

— Сховок Річардса стане відповіддю на інше питання… Де заховати оте вивезене з України добро, яке після Харбіна опинилося тут, у Москві, — відповів Швед. — Я його просто під носом у Сталіна надибав!

— Файно! А що за добро?

— Цінності. Книги старовинні. Кістки з усипальниць князівських. Золото… Спадщина наших князів та гетьманів! — проказав Марко.

— Чортяка ти, Шведе! — гмикнув той. — Думаєш, настане таки час, коли усе це Україні знадобиться?

— Думаю, настане… Тільки от коли — не знаю. То хай краще усе це в потаємному сховку полежить! Може, коли і на нашій землі запанує воля і скарби їй та історія знадобляться! Тоді й придумаємо, як оце вивезти з Московії.

— Твої слова та Богові у вуха, — Остапенко провів рукою по спотвореній шрамом щоці. — Тільки я такого набачився, що й не знаю… чи буде ще та Україна коли Україною… У Кам’янці, Стамбулі та Варшаві — то насправді квіточки були… Наша юнацька романтика. А тепер звір червоний лютує на повну силу.

— Знаю, брате. Знаю! І мені боляче від того, — скрушно промовив Марко. — Але червоний звір і у вісімнадцятому лютував… Тепер у силу увійшов і здається непереможним. Але бачив би ти, як наші у Європі за ту Україну б’ються… Тож і ми з тобою мусимо вірити і робити свою справу далі!