Сильмариліон
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: АСТРОЛЯБІЯ
- ISBN: 978-966-8657-24-5
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сильмариліон». Краткое содержание книги:
Ця книга — легендарна провісниця Володаря Перстенів — пропонує нам цілісну міфологічну історію майстерно вифантазуваного, але такого реалістичного світу Середзем’я. Стрункий і взаємопов’язаний кодекс, у якому йдеться про епічну боротьбу між добром і злом, становлять окремі твори: Айнуліндале — міф про Творення світу, про виникнення Зла та причини Падіння; Валаквента — картина ієрархії божественних сил, зображення їхньої вдачі та ролі у Творінні; Квента Сильмариліон — історія повстання Феанора та його роду проти богів, вигнання повстанців із Валінору та їхнє повернення до Середзем’я, а також безнадійної, незважаючи на жертовну мужність, війни з великим Ворогом за Сильмарили — досконалі коштовності, що їх виготовив Феанор, а викрав Морґот; Акаллабет розповідає про падіння великого острівного королівства Нуменор наприкінці Другої Епохи, а сказання Про Перстені Влади подає короткий огляд величних подій Третьої Епохи, насамперед — перебіг Війни за Перстень.
Після загибелі Ґіл-ґалада Повелитель Елронд мешкав в Імладрісі впродовж цілої Третьої Епохи й зібрав там чимало ельфів і представників інших мудрих та могутніх народів усіх родів Середзем’я, і протягом багатьох людських поколінь зберігав пам’ять про все прекрасне. Дім Елронда був прихистком для стомлених і пригноблених, скарбницею добрих порад та мудрих знань. У тім домі знайшли пристановище Спадкоємці Ісілдура, з дитинства й до старості — тому що доводилися кревними родичами самому Елрондові й тому що мудрість підказувала йому, що одному вихідцеві з їхнього роду відведено величну роль в останніх діяннях тієї Епохи. І коли дні дунедайнів пригасли й вони стали кочовим народом, то до настання слушного часу уламки Еленділового меча було передано на зберігання Елрондові.
Імладріс був головним поселенням Високих ельфів в Еріадорі, та в Сірих Гаванях Ліндону також мешкав позосталий народ Ґіл-ґалада Ельфокороля. Часом декотрі його представники забредали в Еріадор, але головно жили біля морських узбереж, будуючи та доглядаючи ельфійські човни, в яких ті з Первородних, кого стомив світ, відпливали до найдальшого Заходу. Володарем Гаваней був Кірдан, могутній серед Мудрих.
Мудрі ніколи не зронили жодного відвертого слова про Три Перстені, що їх ельфи зберегли чистими, і лише кілька елдарів знало, де їх переховують. І все ж після падіння Саурона вплив їхній постійно відчували: там, де були Перстені, оселялися веселощі, а печалі часоплину не позначалися на довколишньому світі. Тому ще до завершення Третьої Епохи ельфи збагнули, що Сапфіровий Перстень перебуває у прекрасній долині Рівенділ в Елронда, над чиїм домом зорі сяяли найясніше; а от Адамантовий Перстень був у Краю Лоріен, де мешкала Володарка Ґаладріель. Вона була королевою лісових ельфів і дружиною Келеборна з Доріату, але сама походила з нолдорів і пам’ятала Час до часів у Валінорі, тож була наймогутнішою та найпрекраснішою з усіх ельфів, котрі залишились у Середзем’ї. Проте Червоний Перстень зоставався втаємниченим аж до кінця, й ніхто, крім Елронда, Ґаладріель і Кірдана, не знав, кому його вручили.
Тож і вийшло так, що у двох доменах блаженство та краса ельфів так і не змаліли до кінця Епохи: в Імладрісі й у Лотлоріені, прихованому між Келебрантом і Андуіном, де дерева розквітали золотим цвітом і куди ніколи не наважувалися заходити орки чи лихі почвари. Та серед ельфів лунало багато голосів, які передрікали таке: якщо Сауронові судилося повернутися, то він або сам знайде зниклий Правлячий Перстень, або — в найкращому разі — його вороги розшукають коштовність і знищать її. Та в обох випадках сили Трьох мусили тоді зрадити їх, а все, що тривало завдяки їм, — змарніти, а отже, ельфи відійдуть у сутінь і почнеться Правління Людей.
Так воно згодом і сталося насправді: Єдиний, і Сім, і Дев’ять Перстенів було знищено, а Три відійшли у вічність, і з ними закінчилася Третя Епоха, і Сказання про елдарів Середзем’я добігли до завершення. То були Роки Вгасання, під час яких останнє цвітіння ельфів на сході від Моря змінилося зимою. У ту пору Поближніми Землями все ще походжали нолдори — наймогутніші та напрекрасніші з дітей світу, і смертні вуха продовжували дослухатися до їхніх мов. На землі в той час іще існувало чимало прегарного та дивовижного і чимало лихого та жахливого: були орки, і тролі, й дракони, й люті тварюки, й чудернацькі лісові створіння, давні та мудрі, чиї наймення забуто; у глибинах гір і далі трудилися гноми, терпляче майструючи з каменю та металу творіння, що їм і зараз немає рівних. Але надходила пора Правління Людей і все змінювалось, аж нарешті у Морок-лісі знову повстав Темний Володар.
Колись давно той ліс називався Великим Зеленоліссям, просторі його чертоги та проходи були пристановищем для багатьох звірів і дзвінкоголосих пташок; там, попід дубами та буками, простягалося володіння Короля Трандуіла. Проте через багато років, коли минула майже третина тієї епохи світу, з півдня на ліс поволі наповзла темрява і на тінистих галявинах оселився страх; туди прибилися люті хижі тварюки й жорстокі та лихі почвари заклали свої пастки.