Подорож на край ночі
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2827-3
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Подорож на край ночі». Краткое содержание книги:
У кінотеатрі «Таралу» мене й далі мали за цілком придатного, спокійного й сумлінного статиста, проте через кілька тижнів заспокоєння до мене з несподіваного боку підкотилося лихо, і я був змушений, і то притьмом, покинути сцену й рушати далі в свої кляті мандри.
Як поглянути з відстані часу, перебування в «Тарапу» було, по суті, недозволеним і підступним перепочинком. Ті чотири місяці я завжди добре вдягався і, граючи здебільшого султана, двічі — центуріона, іншого разу — авіатора, регулярно отримував чималеньку платню. Я наїдався на роки наперед: життя рантьє, тільки без ренти. Зрада! Небезпека!
Одного вечора, не знати з якої причини, перекрутили ввесь наш номер. Новий пролог зображав Лондонську набережну. Я стривожився: наші англійки мали в цьому номері фальшивими голосами співати, так би мовити, на берегах Темзи, вночі, я ж грав роль поліцая. Роль цілковито без слів, я мав походжати туди-сюди вздовж парапету. Раптом, коли я нічого й не сподівався, їхня пісня стала сильніша за життя, ба більше: круто повернула мою долю в бік нещастя. Тож поки вони співали, я не міг думати про щось інше, крім жалюгідного світу злиднів і мого власного життя, надто тому, що від співу тих сучок мені краялося серце, мене вивертало від нього, як від тунця в бляшанках. А я ж гадав, ніби давно пережив, забув усе найтяжче! А найгірше — ця пісня була весела, проте наганяла смуток. А дівчата, співаючи, вигинались, намагалися прикликати ті веселощі. А втім, свого, мабуть, досягали, вони немов прикривали злидні, ховали горе під запиналом…
Ні, я не помиливсь! Я вирушав у подорож серед туманів і скарг! Скарги стікали скорботними краплинами, ми немов щохвилини старішали. З декорацій також скапували страх і розгубленість. А мої приятельки виспівували. Вони, здається, не розуміли, що їхня пісня лихими чарами накликає на нас нещастя… Пританцьовуючи, веселячись, оскаржували своє життя… Коли це надходить так іздалеку, з такою певністю, не можна ні помилитися, ні опиратись.
А злидні відчувалися всюди попри всю ту пишноту, що була в залі, на нас, на декораціях, злидні вщерть виповнювали все і, ні на що не зважаючи, затоплювали землю. Що ж, дівчата були справжні митці. Від них поширювавсь тяжкий смуток, а вони не хотіли ні зупинити його, ні навіть зрозуміти. Тільки очі були сумні. Але самих очей не досить. Дівчата оспівували муку людського животіння та борсань і не розуміли цього. Вони й далі все пов'язували з коханням, тільки з коханням, бо про решту цим створінням не сказали. Тобто оспівували нібито дрібні прикрощі. Що ж, нехай це й так називають! Коли ти молодий і ще нічого не зазнав, усе сприймаєш за прикрощі кохання…
Отак вони співали.
У молоді просто манія зводити всю людську природу до заду, до єдиного освяченого марення, до любовного шаленства. Можливо, згодом, вони порозумнішають — коли все це скінчиться, коли їх не полонитимуть ілюзії, коли огорне справжній смуток суворої країни, — усіх шістнадцятьох танцівниць із кобилячими стегнами й труськими груденятами… А нужда вже й так учепилася в цих красунь, і вони не відкрутяться від неї. Нужда вже схопила їх за черево та за груди й тримає всіма нитками їхніх тоненьких фальшивих голосів.
Нужда вже тут. її не одурять ні костюми, ні сухозлітка, ні яскраве світло, ні усмішки; той, хто їй уже належить, не обдурить її ілюзіями, вона знайде його всюди, де він ховається, вона тільки тішиться, даючи бідолахам поспівати, і чекає своєї черги, всі дурниці ще попереду. Спів нужду пробуджує, заколисує, підохочує.
Отже, й наша тяжка мука — це ще одна розвага.
Тож лихо тим, хто виспівує пісні кохання! Адже кохання — це і є нужда, і воно, падлюче, завжди розквітає брехнею в нас на вустах — оце й усе. І воно, паскудне, скрізь, не слід кликати свою нужду, навіть прикидаючись. Із нуждою не можна жартувати. А проте мої англійки тричі на день ставали перед декораціями і прислухались до акордеона. Отже, це все несамохіть мало обернутися нещастям.
Я їм нічого не казав, але, запевняю, бачив, як підступає катастрофа.
Спершу захворіла одна дівчина. Смерть красуням, які дрочать лихо! Нехай вони виздихають від нього — тим краще! До речі, ніколи не слід зупинятися на розі вулиць і слухати, як грає акордеон, часто саме так здибаються з лихом, зазнають удару істини. Замість хворої дівчини прийшла якась полячка, і тепер уже вона вибігала на сцену. Вряди-годи теж кашляла. То була міцна, довготелеса бліда дівчина. Ми зразу заприязнилися з нею. через дві години я знав усю її душу, з тілом ще трохи зачекав. Та полячка мала манію виснажувати свою нервову систему неможливими пристрастями. Тож укупі зі своєю скорботою та з усім іншим вона мимоволі ввійшла в ту паскудну пісню англійок, мов ніж у масло.