Відьма

«То, мабуть, жарт, — подумав Грім. — Чи якесь жахливе непорозуміння, якого я не можу збагнути».

Відьма підвела погляд і подивилася на Марті.

Марті закричав. Він хотів утекти, але ноги його не слухалися. Відьма підійшла до нього, зів’яла, але спокійна, він не зводив з неї очей, а в її погляді були презирство, горе і безжальна помста.

Вона поклала руки Марті на плечі й подивилася на нього. Понад десять секунд вона вдивлялася в обличчя свого новоспеченого ката, а тим часом юрба відступала все далі й далі. А потім вона кашлянула йому в обличчя.

Марті боязко відступив крок і повернувся до натовпу. Він почав дрижати й пітніти, ніби в нього раптом і швидко піднялася температура, кров фонтаном бризнула в нього з носа. Кров він почав також викашлювати, вона пінилася в нього на губах.

— Допоможіть мені… — затинаючись, промимрив він, але люди довкола лише відступили від нього ще далі, страхаючись зарази, що раптом заполонила його. Марті простягнув до них руки і впав на коліна. Грім побачив, як на його щоках і шиї набрякли темні, вкриті горбиками пухирці, з яких утворилася гротескова маска з лускуватих, позбавлених пігменту струпів. Його дихання стало переривчастим, і він вже не міг зупинити кашель, який перетворився на огидну гикавку, що нагадувала скрегіт чи вороняче каркання, таку потужну, ніби він от-от виблює власні легені. А невдовзі по тому він впав на землю, почав смикати ногами й брикатися, під шкірою в нього лопалися вени, заливаючи суцільною чорнотою його обличчя з широко роззявленим ротом. Поки смерть повільно приймала його в свої обійми, він незрячими, закоченими вгору очима ніби вдивлявся у збентежених глядачів, серед яких стояв доктор Волт Стентон, чиї губи мовчки вимовляли лише одне страхітливе слово: віспа.

Катаріна впала на землю й обома кулаками вдарила по асфальту. Здавалося, задвигтіла сама земля. Під її руками з’явилися тріщини. Грім знав, що цього ранку не буде ані стриманості, ані здорового глузду. Лише відплата і спокута. Люди Блек-Спрінга самі накликали їх на себе. То вони коїли зло, людське зло. То вони самі створили те зло, яким була Катаріна, дозволивши мороку і загибелі всередині себе взяти гору, караючи невинних і пишаючись власним фарисейством. Вона дала їм шанс. А тепер було запізно. Роберт Грім разом з іншими жителями міста кинувся бігти у примарній спробі втекти від навроку Катаріни, й коли він збагнув примарність цієї спроби, у ньому вибухнув первісний жах, страхітливішими за який могли бути лише його найдавніші спогади про материнське лоно, про ту першу втрату, про перший невідворотний вихід з безпечного притулку, перше палке бажання вчепитися за те, що залишалося позаду.