Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
У готелі «Лінкольн» вони офіційно зареєструвались в AOK і вперше опинилися серед інших олімпійців у холі. Гленн Каннінгем теж був там, одягнений в елегантний сірий костюм і яскраво-жовту краватку. У кутку кімнати фотографи приперли до стінки Джессі Оуенса, одягненого в молочно-білий костюм, і умовили його позувати із саксофоном. «Коли я дам відмашку, — сказав один із фотографів, — подуйте в цю штуку». За командою Джессі подув. Інструмент видав довге, свистяче зітхання. «Краще йдіть перевірте свої шини, Джессі, це звучало як прокол», — пожартував хтось.
Прогулюючись холом, хлопці Вашингтона усвідомлювали, що вони, можливо, не найвідоміші люди тут, не найшвидші в ногах чи навіть не найсильніші, але, за винятком Боббі Мока, вони були, напевно, найвищими. Потім вони зустріли Джо Фортенберрі зростом 2.07 метра і Вілларда Шмідта зростом 2.10 метра з першої в історії олімпійської баскетбольної команди США. Коли він підійшов, щоб потиснути їм руки, і вони спробували подивитися Шмідту в очі, навіть Обрубок МакМіллін зрозумів, що ризикує отримати розтягнення м’язів у шиї. Боббі Мок навіть не намагався. Він зрозумів, що потребував би для цього драбини.
Наступного дня була купа справ — забрати їхні олімпійські акредитаційні посвідчення і німецькі візи, запастися в останню хвилину всякою всячиною, купити дорожні чеки. Джонні Уайт не знав, що він збирається робити з грошима у Європі. Він, як і раніше, мав ті самі 14 доларів, з якими залишив домівку, але їх вистачить ненадовго. Потім, в останню хвилину, із Сіетла прибув конверт зі 100 доларами. Його сестра Мері Хелен надіслала майже всі свої заощадження, кажучи, що взяла в обмін на гроші його стару скрипку. Джонні добре знав, що вона не мала жодного інтересу до скрипки.
Того вечора вони обмежили свій тур по Нью-Йорку поїздкою в Державний театр Лоус, де Дюк Еллінгтон і його оркестр закінчували тижневий ангажемент. Це було основним моментом перебування в Нью-Йорку, особливо для Джо і Роджера. Під величезною люстрою із чеського кришталю, сидячи в оббитих червоним плюшем кріслах театру, в оточенні позолочених різьблених по дереву оздоблень, вони заворожено слухали, як Еллінгтон і його оркестр виконували «Настрій індиго», «Акцент на молодість», «У сентиментальному настрої», «Сум на околицях міста» і ще з півтора десятка мелодій. Джо купався у яскравій, мідній музиці, всотуючи її, коли вона оповивала його, та відчуваючи, як вона заколихує його.
Пізно того вечора вони зупинилися переночувати у клубі «Альфа Дельта Фі» — залишалася одна ніч, перш ніж наступного ранку почнеться найбільша пригода у їхньому житті. Коли хлопці вимкнули світло, за 50 кілометрів на південь від них дирижабль «Гінденбург» рушив зі свого місця швартування у Лейкхерсті, штат Нью-Джерсі, і незграбно полетів над Атлантикою на шляху додому в Німеччину для виконання своєї маленької ролі в Олімпійських іграх 1936 року, темно вимальовуючись на тлі нічного неба, і великі чорні свастики красувались на його хвостових закрилках.
Під стрекотання камер кінохроніки і спалахи фотоапаратів хлопці зійшли по трапу на «Манхеттен» о 10:30 ранку. Як і 325 інших членів олімпійської збірної США, що сіли на цей корабель, вони були запаморочені, сповнені щирим хвилюванням. Жоден із них ніколи не був на судні, більшому ніж пором удома в Сіетлі, а пароплав «Манхеттен» — 203 метри завдовжки, вагою 24289 тонн, із вісьмома пасажирськими палубами, здатний розмістити 1239 пасажирів — був далеко не поромом. У дійсності, він був першорозрядним розкішним лайнером. Перебуваючи в експлуатації всього 5 років, він та однотипний із ним пароплав «Вашингтон» були першими великими північноатлантичними лайнерами, побудованими в Америці з 1905 року, і найбільшими з тих, що американці будь-коли спорудили.
Стоячи на якорі на Гудзоні того ранку, «Манхеттен» був майже суцільно американським видовищем, яке лишень можна собі уявити. Він мав червоний корпус і блискучу білу надпалубну частину, увінчану двома трубами, кожна з яких була хвацько відхилена назад і пофарбована червоними, білими й синіми горизонтальними смугами. Коли спортсмени радісно підійнялися на борт, кожному з них вручили невеличкий американський прапор, і скоро всі перила були заповнені молодими людьми із сяючими обличчями, що махали прапорцями, гукали сім’ї і доброзичливців, що юрмилися нижче на причалі.