Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Аскольде, що вам сталося, хороший мій? От комедія сьогодні з вами? Хіба це наш перший вечір? Їй-бо, я вас не розумію!

— Мовчати, Зоє, мовчати! — трохи не затулила їй Дарка уст долонею. Якимсь праматеринським інстинктом вона зрозуміла раптово все: Аскольд Дотко соромиться свого циганського походження. Навіть геній його батька не може протиставитись приниженню, що ним натаврована його раса. Аскольд хоче втекти від неї. Вже втік, так йому здавалось. Відгородив себе від „них" освітою, новими формами, товаришами, ідеями, цілим муром того „інакшого світу", до якого вони не мали вступу (за яким по правді зовсім не побивались). Мають же і цигани свою расову честь! Тільки Аскольд Дотко не хотів її мати. Не хотів. Що ж тут дивне? Дев'ятнадцятилітні вірять ще в гарну крилату фразу, що хотіти — це те саме, що могти.

Аскольд не хотів бути циганом і тому соромився своєї слабости до музики, як прикмети, такої притаманної своїй расі. Проте слабість ця показалась сильніша за його волю, за ввесь його новий, неорганічний світогляд. Він соромився її, ненавидів її в собі, а водночас не міг опертись її спокусі. Крадькома від своїх товаришів, серед яких грав ролю спортового туза, він забігав сюди на годинку музики в сутінку, ніби на потайну зустріч із милою. Між цими циганами по душі мав він право не соромитись і свого циганського походження. Так виглядало подвійне життя малого Аскольда Дотка. Бідне, мале, роздвоєне серце. Дарці стало жаль цього хлопчини. Та де там! Це було глибше і повніше, як звичайне співчуття. То знову так з-поза вугла, так по-злодійськи дав знати про себе Дарчин голод за дитиною. Заволоділа собою, щоб не простягнути своєї руки і не погладити Аскольда по голові. Чула, що обидвох їх успокоїло б це трохи, якби могла бодай потримати його руку. Рівночасно (жахлива інколи буває ця рівночасність протилежних думок у мозку), боронилась перед чимсь несуттєвим: „Я не хочу, щоб мій син був такий чорний"…

Заблуканим звуком озвалося в Дарці одне почування, що належало вже до минулого, і вона сказала:

— Колись я була б дуже багато дала за те, щоб бути дитиною музикальних батьків і мати по них цей Божий дар.

Аскольд повернув голову в Дарчину сторону і хвилину держав її так непорушно, як перед фотографічним апаратом. Потім узяв з рук Зої гітару і почав строїти. З неба світляним луком впала зоря. Між Даркою і Аскольдом зійшов блідо-голубий квіт приязні.

А все ж того вечора ні Сергій не заспівав, ні Аскольд не заграв. Химерний хлопчик „настрій", закопиливши губку, відійшов собі (діти все чинять „собі"), і хоч кликали його на різні лади, не хотів уже вернутись.

Тоді Зоя, втративши надію на його поворот, засвітила лампу.

При світлі люди не говорять пошепки. Прийшли нові порції чаю, сміх, Сергієві пантоміми і баклажани на оливі в помідоровім соусі.

Подаючи покраяні в кочільця баклажани, Зоя зітхнула:

— Останні вже, — і всі відчули, що це справжня осінь настала. Тоді якось так сама від себе зродилась думка зробити в найближчу неділю прогульку в лісок, на Горечі.

— Підемо в гості до осені, — сказала своїм мелодійно-колисанковим голосом Зоя.