Пригоди Олівера Твіста

— Що ти хочеш цим сказати?

— А те, що вони розшукали власника табакерки і ще два чи три свідки прийдуть, щоб-посвідчити його особу, і тоді Пройді не минути безкоштовного переїзду за океан, — відповів юний Бейтс. — Мені треба, Фейгіне, замовити жалобний костюм трійку і пов'язати креп на капелюх для прощального візиту. Подумайте лишень, Джек Докінс — молодчага Джек — Пройда — Спритний Пройда попливе за океан через якусь нікчемну табакерку! Я завжди думав, що коли він попадеться, то принаймні через золотий годинник з ланцюгом та печаткою. Ох, чому він не зідрав з якого-небудь багатого дідугана золото-діаманти, щоб вирушити у далекі краї із славою, як справжній джентльмен, а не якимось там жалюгідним злодюжкою, без будь-якої пошани.

Так висловивши своє співчуття бідолашному другу, юний Бейтс сів на найближчий стілець з украй сумним і пригніченим виглядом.

— Чого це ти вирішив, що йому не буде ні пошани, ні слави? — запитав Фейгін, кинувши на свого учня сердитий погляд. — Хіба не був він на голову вищий за вас усіх? Хіба є серед вас бодай один, хто міг хоч у чомусь зрівнятися з ним? Га?

— Ні, нема, — відповів юний Бейтс, і голос його аж захрип з досади, — такого нема.

— То про що ж ти тоді базікаєш? — сердито запитав Фейгін. — Чого ти тут скиглиш?

— А того, що це не засвідчать навіть у протоколі, про це й згадки не буде в обвинувальному акті, і ніхто ніколи до кінця не знатиме, ким він був насправді! — дедалі дужче розпалюючись і висловлюючи незгоду своєму шановному другові, вигукнув Чарлі. — Що про нього напишуть у Ньюгетському довіднику[52]? Чи, може, й зовсім не напишуть? Ой лишенько, оце-то справжня біда!

— Ха-ха-ха! — зареготав Фейгін і, трусячись від сміху, наче паралітик, простяг праву руку до містера Болтера. — Бачиш, дорогесенький, як вони шанують свій фах? Зворушливо, правда ж?

Містер Болтер кивнув на знак згоди, а Фейгін, що якусь мить з неприхованим задоволенням спостерігав, як побивається Чарлі Бейтс, підійшов до цього юного джентльмена і поплескав його по плечі.

— Не журися, Чарлі, — заспокійливо мовив Фейгін, — люди про це дізнаються, неодмінно дізнаються. Вони дізнаються, що Пройда був хлопець хоч куди; та він і сам те засвідчить, не зганьбить своїх давніх друзів та вчителів. Подумай тільки, який він молодий! Це ж велика честь — піти на каторгу в такому віці.

— Мабуть, воно таки почесно, — погодився Чарлі, трохи втішившись.

— І, ручуся, він не знатиме нужди ні в чому, — вів далі старий. — У буцегарні він житиме, Чарлі, як джентльмен! Щодня пиво й кишенькові гроші, щоб грати в орлянку, коли витрачати нема на що.

— Та невже він усе це матиме? — вигукнув Чарлі Бейтс.

— Кажу ж тобі, матиме, — відповів Фейгін. — І ми наймемо найліпшого оборонця, який за словом до кишені не полізе, щоб захищати Пройду. Та він і сам, як схоче, виголосить промову, і ми прочитаємо її всю як є в газетах: «Спритний Пройда…», «гучний регіт…», «тут судді зайшлися сміхом»! Ну як, Чарлі, га?