Дух животворить… Читаємо Сковороду
- Автор: Барабаш Юрій
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-189-2
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Дух животворить… Читаємо Сковороду». Краткое содержание книги:
Особистісне начало пробивається до книжної поезії поволі, з труднощами, й помітною ця тенденція стає лише десь у другій половині XVIII століття. На цей час припадає вперше оприлюднений Іваном Франком вірш Олександра Падальського «Пісня про світ». Це — акровірш (початкові літери строф складають ім’я та прізвище автора), та головне полягає не у формальному засобові, зрештою традиційному для бароко, а в тому, що перед нами лірично-філософський розмисел про тяжку бідняцьку долю, про несправедливість, яка панує в світі, про правду й кривду, про самотність; поезію переймають туга, гіркота, часом ноти відчаю. «Щирий сум, — відзначав Франко, — що прозирає в усіх елементах його (О. Падальського. — Ю. Б.) вірші й виявляється просто, природно й без цяцькованих фраз… показує нам в авторові людину нещасливу, ображену долею…»[306]
До того ж поетичного ряду належать і вірші-пісні Йвана Пашковського, Семена Климовського, Іллі Бачинського, Юліяна Добриловського, Якова Семержинського та ін.
Але то були все-таки лишень окремі ліричні проблиски, несміливі ознаки тенденції, що народжувалася. Першим українським ліриком в істинному сенсі цього поняття став Сковорода. Хоч і які відчутні ще в збірці «Сад божественних пісень» старі впливи, все ж саме разом з нею в українську поезію прийшла й міцно закоренилася засадничо, якісно нова риса — прийшла тема людської особистості як вартісного, самоцінного чинника, її неповторної, індивідуальної долі. Відкрився новий світ, доти сливе незнаний, та, як вважалося, і не такий, щоб становити окремий, осібний інтерес, — світ душевних бур, пристрастей, переживань, внутрішньої боротьби, напружених і драматичних моральних шукань, інтимних почуттів. Світ багатоголосий та багатобарвний, зі своїми контроверсіями, нюансами, півтонами, прихованими підтекстами…
Оце і є те «нове вино», що його свого часу мав на увазі Іван Франко, говорячи про Сковороду. Так, це вино налито ще в старі міхи, але той, кого ці міхи не відстрашать, як відстрашували багатьох, хто не злякається інтелектуальної та душевної роботи читання і вчитування, той відчує високу духовну насолоду, переконавшись у тому, що й до наших днів сковородинівське поетичне «вино» не втратило найкращих своїх властивостей. Хіба що стало ще міцнішим…
* * *
«Власне ім’я одного мисленника, віднесене до іншого як прийменник, не здатне виразити гідності з необхідною повнотою і вірністю…», — писав свого часу Алєксандр Хіждеу, доволі в’їдливо додаючи до цього в примітці, що «на Русі ще багатьом видається, ніби роздавання прийменників є достатнім для оцінки письменника», завдяки чому «ми маємо в історії письменства руських усе, від містичної сімки грецьких мудраґелів до тривіальної всячини французьких бонмотистів». Під цим оглядом Хіждеу посилається на Сковороду, який нібито в листі до Георгія Кониського висловлював протест проти спроб міряти його будь-яким «казенним сажнем», яким «треба всякого міряти, як одним ліктем кравець міряє і золотий грезет, і шовкову тканку, й полотняну ряднину»[307].
Існування цитованого листа сумнівне, в кожному разі, документально воно не потверджується (як ми переконалися, в публікаціях А. Хіждеу подібне, на жаль, трапляється). Однак Дмитро Багалій, у подальшому згадуючи ці начебто міркування Сковороди, слушно зауважує, що коли філософ навіть і не писав такого, «то він міг так висловитися, тому що був людиною з гостро окресленою індивідуальністю»[308].
Така людина — завжди загадка як для довкілля, сучасників, так і для нащадків. Хоч і як дивно, саме «гостра окресленість» часто-густо інспірує та стимулює наполегливе бажання опінії підрівняти одну індивідуальність під інші, найрізноманітніші й жодною мірою не схожі поміж собою. З погляду психологічного, та, либонь, і методологічного це можна пояснити: не тільки буденна, масова свідомість, але й дослідницька мисль у пошуках «формули» означення нового для неї явища сливе стихійно обирає найлегший шлях — зіставлення незнайомого зі знайомим. Цікаво, що ті ж А. Хіждеу та Д. Багалій, котрі так активно висловлювалися проти «роздавання прийменників», самі не втрималися: перший називає Сковороду «російським Сократом», другий порівнює його з Л. Толстим і давньокитайським філософом Лао Цзи… Та й автор цих рядків, як напевно вже подумалося бистрому на розум читачеві, так само не встояв перед спокусою…
306
Мирон (І. Франко). Песнь о свете. // Киевская старина. — Т. XXIV. — 1889. — Март. — С. 741.
307
Хиждеу А. Григорий Варсава Сковорода. // Телескоп. — 1835. — Ч. XXVI. — № 5. — С. 20, 19.
308
Багалей Д. Очерки из русской истории. — Т. 1. — X., 1911. — С. 1.