У пошуках утраченого часу. Полонянка

На очах у мене бриніли сльози, як у тих, хто на самоті, примхою уяви, переживає смерть коханої і уявляє собі так докладно власний біль, що, врешті, його відчуває. Ось так, даючи Альбертині вказівки щодо її поводження в стосунку до мене, коли ми розійдемося, у мене створилося враження, ніби мені так сумно, як наче ми й не збиралися помиритися за хвилю. А потім, чи був я так уже певний, що здолаю це вчинити, чи був певний, що знов умовлю Альбертину жити вкупі? А якби мені з цим пощастило цього вечора, чи відродиться у ній попередній душевний стан? Я відчував себе паном прийдешнього, але не вірив у це панування; я розумів, що моє почуття походить тільки від того, що ця прийдешність ще не існувала і що вона тим самим не гнітила мене своєю неминучістю. Брешучи, я, може, був тоді ближче до правди, ніж мені здавалося. Наприклад, коли я казав Альбертині, що швидко її забуду; так справді сталося в мене з Жільбертою, яку я тепер уникав, рятуючись не від страждання, а від нудьги. Звісно, я страждав, коли писав Жільберті, що ми більше не зустрінемося. Проте зрідка я її відвідував. Отож весь час Альбертини належав мені, а в коханні легше зректися почуття, ніж звички. Але мені вистачало духу говорити прикрі слова, я знав, що це неправда, зате вони були щирі в Альбертининих устах: «О, я обіцяю, я вас більше не побачу! Аби лиш не бачити, як ви плачете, кохання моє! Я не хочу завдавати вам прикрощів. Що ж, як треба, ми більше не побачимося!» Її слова були щирі, а мої нещирі, бо Альбертина почувала до мене тільки приязнь, і розлука засмучувала її менше; з другого боку, мої сльози, які є тільки росою за великого кохання, здавалися Альбертині чимось незвичайним і, перенесені в терени приязні, де вона залишалася, приязні міцнішої, ніж моя, судячи з того, що вона оце сказала, краяли їй серце; при прощанні той, хто не кохає, знаходить ніжні слова, кохання навпростець не освідчується, а потім, сказане оце нею, може, не таке вже й неточне, бо щедрі прояви кохання можуть, зрештою, породити в істоті, яка їх будить, не відчуваючи їх сама, прихильність, удячність, почуття не такі егоїстичні, ніж ті, що їх викликали; і по цілих роках розлуки, коли в душі давнього коханця вже нічого не зостанеться, вони не заглухнуть у коханки.