Зброя, мікроби і сталь - [calibre 4.13.0]

Отже, Нова Гвінея стала тією частиною Великої Австралії, в якій з’явилися найрозвиненіші технології, соціально-політична організація і мистецтво. Однак із урбаністичного американського або європейського кута зору навіть Нова Гвінея вважається «примітивною», а не «розвиненою». Чому ж новоґвінейці продовжують використовувати кам’яні знаряддя замість металевих, залишаються неписьменними і ніяк не можуть організуватися у вож- дівства або держави? Виявляється, для всього цього є кілька біологічних і географічних перешкод на Новій Гвінеї.

По-перше, хоч у новогвінейських верхогір’ях розвинулося тубільне харчове виробництво, у розділі 8 ми пересвідчилися, що воно давало мало білків. Основу раціону складали низькі на білковий уміст коренеплоди, а обсяги вирощування єдиних одомашнених тваринних видів (свиней і курей) були занизькими, щоб достатньою мірою наповнювати білковий бюджет населення. Оскільки ні свиню, ні курку неможливо запрягти у віз, у верховинців не було іншого джерела сили, крім власних м’язів; таким чином, у них не могли розвинутися епідемічні захворювання, здатні зупинити майбутніх європейських загарбників.

Друге обмеження на кількість верхогірного населення накладалося браком доступних земель: на новогвінейських верхогір’ях лише кілька широких долин, зокрема Вагґі та Балієм, здатних підтримувати густі скупчення населення. Третє обмеження полягало в тому, що середньовисотна зона між 1200 і 2700 метрів була єдиною висотною зоною на Новій Гвінеї, яка підходила для інтенсивного харчового виробництва. Вище 2700 метрів в альпійській природній зоні Нової Гвінеї виробництво харчу взагалі не існувало; на схилах між 300 і 1200 метрів на рівнем моря — лише у незначних обсягах; а в низовинах — вирубно-вогневе рільництво із низькою густотою населення. Тому на Новій Гвінеї так і не сформувався масштабний обмін харчем між громадами з різних висотних поясів, які б спеціалізувалися на різних типах харчового виробництва. Такий обмін в Андах, Альпах та Гімалаях не тільки сприяв зростанню густоти, забезпечуючи населенню різних поясів краще збалансований раціон, а й заохочував регіональну економічну й політичну інтеграцію.

Через усі ці обставини населення традиційної Нової Гвінеї ніколи не перевищувало 1 млн осіб, доки європейські колоніальні уряди не запровадили тут західну медицину та не поклали край міжплемінним війнам. Серед приблизно дев’яти осередків зародження рільництва у світі, про які йшлося в розділі 5, Нова Гвінея має найменше за чисельністю населення. Маючи лише 1 млн жителів, Нова Гвінея не могла розвинути технології, письмо і політичні системи, які виникали там, де кількість населення досягала десятків мільйонів, як-от у Китаї, на Родючому півмісяці, в Андах та Me- зоамериці.