Вирвані сторінки з автобіографії

...Подеколи, коли я беруся за написання нового твору, мені здається, що укотре переді мною бовваніє «скринька Пандори» - і я її зобов'язана відкрити. Чесно кажучи, на мій вік вистачило би вже й «розпечатаних» тих скринь. А все ж... Українська історична «скринька Пандори» - вона бездонна. Її неможливо вичерпати. Але ще бездонніші скрині людського духу, випробувань, розмислів. Для мене як письменника - не конче досліджувати великі батальні битви, битви філософських течій чи політичних рухів. Мені цікаві битви людини за іншу людину, за себе, за свою віру чи любов, за серце, за честь - за своє: землю, вітчизну, родину. І т. і. Так, доволі часто я інтерпретую історію крізь призму отієї дуже актуальної Франкової концепції «украденого щастя». І мені цікаво досліджувати «украдене щастя» нації і «украдене щастя» окремої особи, які так взаємопов'язані, що подеколи можна говорити про «сіамську» природу таких історичних «крадіжок». У творчості мені важлива проблема витіснення морального з людської природи, наступ на саму людську природу. Тому здебільше мої книжки - це реабілітація моральних та вітальних (життєствердних) категорій. Це, певним чином, вибудовування ментальної та моральної ієрархій нації. Адже без ієрархії моральних категорій неможливий розвиток будь-якого суспільства. Здичавіння людини відбувається тоді, коли людина і суспільство, в якому вона живе, втрачають орієнтири духу, моралі й культури. Суверенність нації може утверджуватися і через культуру. Якщо хочете, культурний націоналізм. А культурний націоналізм, на мою думку, це розумний баланс історичного, ментального та метафізичного. Це поєднання історичної та духовної пам'яті.

Коли би треба поставити епіграф до майже кожного мого персонажа, то я би вибрала такий: ЧЕСТЬ - ПОНАД УСЕ. Бо в кожного мого персонажа - (навіть найбільшого негідника) є своє алібі. Це алібі одним може видатися жорстокістю, іншим - справедливістю, третім - безглуздям. Але тому воно й цікаве - життя, що в ньому є таке різноманіття людей, позицій, поглядів. І письменникові гріх не занурюватися у ті гущавини.

Я вдивлятимусь у пітьму історії доти, поки не відчую, що запаси моїх знань і допитливості вичерпані і що більше не чую відлуння з того боку, де мій читач. Більшість українців не знає правди про багато періодів життя своєї країни. Але моя цікавість до історичних тем жодним чином не пов'язана з якимись родинними подіями. Як писали колись у радянських анкетах, ніхто з моїх близьких і рідних «не був, не сидів, не притягався». Проте, на мою думку, відсутність особистого болю не може стати «шлагбаумом» для відтворення невиписаного і непрочитаного історичного болю твоєї країни.