Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
На мене, як на полкового командира, упала найбільша відповідальність за виступ полку в часи революції. Факти були проти мене, й доказів шукати не доводилося.
У мене ледве-ледве жевріла надія і то тільки через те, що солдати-свідки показували на суді, що я особисто не брав участи в цій демонстрації. Вони мене любили і, як після я довідався, змовилися мене порятувати.
Такі судові розправи кінчалися розстрілами. І от, коли процес підходив до кінця, голова суду дав мені останнє слово. Я підвівся з лави підсудних, щоб говорити, й остовпів… Стояв мовчки, як статуя. В судовій салі могильна тиша. Усі ждуть мого слова, а я німий…
Що ж сталося? А от що: на столі, за яким сиділи судді, з’явився ведмедик і затанцював… Танцює на задніх лапах – вправо і вліво – весело дивиться мені в очі, ніби посміхається…
Одриваю з трудом погляд од нього, перевожу на публику, – усі дивляться на мене, як на чудо, очевидячки ніхто ведмедика не бачить… А я за ведмедиком і суддів не бачу.
Нарешті ведмедик зник.
Я вже знав, що буду оправданий.
Весело, з усмішкою на устах, однак упевнено й коротко сказав лиш те, що змолоду готував себе до військової служби, що, як полковник, свідомо ставився й ставлюся до своїх обов’язків, що маю свої пересвідчення й ніколи їх не зраджував… Розумію, що армія опора для держави, для її ладу, що вона мусить піддержувати сучасний парляментарний устрій… Як член цієї великої армії я готовий вислухати спокійно справедливий вирок суддів.
Суд скінчив тим, що двох офіцерів із мого полку засудив до розстрілу, иншим випала менша кара. І тільки я один був зовсім оправданий.
З того часу я не бачив свого ведмедика аж дотепер. Потроху почав забувати про нього. Гадав, що ця мара не повториться вже. І от, під свіжим вражінням знову все пригадав і розповідаю вам, панове. А було це рівно тиждень тому.
Щоб вам було ясно, повернуся трохи назад. Після довгої й тяжкої боротьби українців з москвинами, коли нашу й галицьку армію перемогли не так вороги видимі, як невидимі – бактерії, почалася партизанщина. Скрізь по Україні вибухали повстання. Щоб одтягти увагу москвинів од України, я задумав похід на саму Москву. Під цим гаслом почав збирати охочих. Населення дуже спочувало цим заходам, бо кожному хотілося повернути своє добро, що його пограбували й вивезли на Московщину комуністи.
Швидко набрав я полк поверх тисячі баґнетів. Гадав, що по дорозі в поході до нас прилучатимуться нові й нові сили. Поки я муштрував своє військо, поки набирав старшин, москвини наблизилися всім своїм фронтом. Треба було битися або ж непомітно обійти їх фронт, я знав, що за фронтом дорога вільна аж до самої Москви. Ми рушили в обхід. Після триденного походу, коли фронт москвинів зостався далеко позад нас, ми несподівано натрапили на невідомі нам ворожі сили.
Моя розвідка донесла, що їх небагато. Я рішив дати перший бій.
Ранком почалося. Уже в бою виявилося, що сили московські були великі. Нас оточили. Я був ранений кулею в руку, довго держався, не вважаючи на це, нарешті почув сильну втому. Далі пожовкло мені в очах, закрутилася голова, земля захиталася під моїми ногами, і я нічого вже не пам’ятав. Опинився в полоні.
Спершу оглянув свою рану. Далі помітив, що я геть чисто пограбований. Тим, однак, не журився, бо ждав гіршого… Над вечір почував себе зовсім здоровим. Турбував мене мій полк. Що з ним сталося?
Я був один замкнений в селянській хаті, а за вікном стояла варта. Пізно увечері прийшов армієць, засвітив каганець і вийшов. Лежачи на ліжку, я заснув і от чую – відчиняються двері й увіходять чотири армійці. Два з рушницями й кулеметними биндами через плечі, а два з лопатами й бомбами. Вигляд мають дикунів: бородаті, кошлаті, самі вже немолоді.
Стягнули мене з ліжка і повели селом. Скрізь тихо. Ні в одній хаті не блимає світло. Ніч ясна, місячна. Маленький вітерець. Армійці оточили мене навкруги й так ми йшли, а тіні наші бігли поперед нас і хиталися наче п’яні.
Минули село й вийшли на шлях. Тут по обох боках велетні-дерева бриніли листям, то тихше, то голосніше, вигравали якусь чарівну мельодію… Я прислухався до гармонійного дзвеніння, намагався щось велике зрозуміти і, здавалося, от-от усе зрозумію…
А думки збочували, доганяли одна одну, перестрибували одна через одну: що буде за пів години? Як то станеться? Чи, може, тікати?…
Ми йшли посеред шляху і вступили вже в ліс. По обох боках було темно, шуміло листя, а над нами сіяв повний місяць і сріблив шлях.
Небо високе, білувате. Небагато блідих зірок і легенькі хмарки… В останній раз я дивлюся, як місяць божеволіє, перескакує через хмарки і з усією енерґією намагається залити світлом темну землю. В останній раз мої очі бачать оце буяння розкішної природи. В останній раз мої вуха чують оцей мельодійний шелест листя.