Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Пророки, ґенії, ясновидці, навіть медіуми, усе ж це й досі тайна для нас… Признатися, я теж ношу в своїй натурі тайну, про яку досі мовчав. Вона виявилася ще в дитинстві, як мені було літ шість.
Сталося так: одного разу прокидаюся серед ночі і почуваю, що біля мене в ліжку лежить хтось… Мацаю в темноті руками – хтось волохатий… Страх опанував мене… З переляку кричу:
– Мамо! Засвітіть огонь!
Воно лежить спокійно, не ворушиться, таке тепле…
– Мамо! Світіть огонь!.. За мною хтось лежить…
Ліжко матери стояло недалеко від мого. Вона прокидається, дає світло. Разом із світлом той хтось зникає, мов і не було його. Мати встає до мене, хрестить, заспокоює. Я засинаю й сплю спокійно до ранку.
Удень уже забув за біганиною, а вночі – те ж саме. Так щоночі.
Згодом я так звик до свого нічного гостя, що вже не боявся. Прокидаюся серед тьми – він уже зо мною. Мацаю – увесь в шерсті, волохатий, волос такий м’який, як шовковий. Лежить спокійно, мовчить, нічого мені не робить, а так ніби обіймає мене, неначе охоплює все моє тіло…
Гладжу його по пухкій шерсті, намацую ніби руки, ноги… Мені в пітьмі здається, що це ведмедик… Так лежимо вдвох у ліжку. Мені приємно гладити його по м’якій шерсті, а коли цікавість проходить і хочеться вже спати, тоді тихенько озиваюся до матері.
Ведмедик лежить і слухає наші розмови в пітьмі і тільки тоді зникає безслідно, коли з’явиться світло.
Так тяглося, мабуть, з пів року, а потім ведмедик одразу зник. Минуло потому більше двадцяти літ. Я зовсім забув про свого нічного гостя, а як, коли й згадував, так просто, як дитячий сон або оману. Гадав, що в дитячій уяві, можливо, своє ковдерко брав за волохатого ведмедика.
Скінчивши військову академію, поїхав я на літо відпочити на село. Якось із своїм товаришем-сусідою йшов до нього на хутір. Небо затягнуло хмарами. Збиралося на дощ. До хутора було вже недалеко. Ми поспішали. Раптом схопилася страшна буря. Курява заховала від нас цілий світ. Далі почав дути такий супротивний вітер, що відкидав нас назад і ми, зігнувшись, ледве посувалися вперед, ледве здолали розсікати повітря, напираючи на нього грудьми, як на воду в річці.
Налетіла така громовиця, що блискавки падали раз-у-раз і то, здавалося, під самими ногами. Посипали великі рідкі краплі, важкі, як кулі. Вітер ущухав. Так з гони від нас стояв вітряк. Ми побігли до нього, щоб сховатися від зливи, що вже шуміла навкруги, як ліс у бурю.
Ми бігли, а дощ лив, як з решета. Я біжу й міркую: при такій громовиці бігти небезпечно, бо коли людина біжить, то розряджає за собою повітря і тоді може вбити блискавка.
Так думаю, проте біжу за своїм товаришем… і от раптом став, як укопаний: дорогу мені перепинив волохатий ведмедик… Він почав танцювати передо мною на задніх лапах, заступаючи мені дорогу й дивлячись весь час мені в очі.
Я стояв перед ним і вже не почував зливи, а тільки дивився на ведмедика… Невеликий, такий як хлопець літ на вісім, товстенький, рудої масті… Танцює без перерви передо мною – вправо і вліво, весело дивиться мені в очі, ніби сміється… Раптом зникає.
Коли я опам’ятався і весь мокрий рушив до млина, де вже стояв мій товариш, зненацька вдарив такий страшний грім разом із блискавкою, що аж приглушило мене. І в той же момент я бачу, як вітрякові крила розсипаються на дрібні трісочки, а товариш мій падає на землю…
Коли я підійшов до нього, він був мертвий…
Мене, як бачите, спасла мара – ведмедик, що перепинив дорогу.
З того часу я бачив свого ведмедика вже кілька разів. Я помітив, що в небезпечні хвилини, коли мені загрожувала смерть – а це бувало не раз, – раптом передо мною з’являється невеличкий, рудий ведмедик, усе той самий, весело дивиться мені в очі, ніби сміється і танцює передо мною на задніх лапах, поступаючи півколом вправо й вліво…
Це стало для мене ознакою, що небезпека щасливо минеться. І я в те вірив.
Передостанній раз ведмедик з’явився мені в суді.
Ви знаєте, панове, що в році 1905, коли починалася перша революція, я вивів із касарні свій полк і пустив його походним маршем через усе місто з червоними й жовто-блакитними прапорами, маніфестуючи прихильність війська до перевороту.
Хоч новий лад нібито й настав, хоч і був скликаний в Росії парлямент, проте недобитки самодержав’я розпочали цілий ряд судових процесів. Ви пам’ятаєте ті часи, коли ціла Росія була під судом, коли судили всіх учасників визвольного руху, навіть цілі установи й орґанізації, як от земства, лікарські й учительські спілки, залізничників, поштовиків, словом, найкращий цвіт громадянства. Судили й наш полк.