Все королівське військо

Та були в нас тоді ще й надвечір’я. Коли сонце схилялося до заходу, ми йшли купатись — або спершу плавати під вітрилом, а потім купатись,— усі троє, а іноді й з іншими хлопцями та дівчатами, чиї батьки також жили в Лендінгу, на тій-таки Алеї, чи приїздили туди погостювати. Після вечері ми знову збиралися втрьох і сиділи в сутіні на їхній чи нашій веранді, або йшли в кіно чи купатися при місяці. Та одного вечора, коли я прийшов до них, Адама вдома не було — він повіз кудись батька їхньою машиною,— тому я запросив Анну в кіно до містечка. Дорогою додому — я взяв того вечора двомісну машину з відкидним верхом, бо велику забрала мати, гайнувши кудись зі своєю компанією,— ми спинилися й задивились на залиту місячним світлом бухту за мисом Гардін. Сріблясте сяйво простяглося по ледь збриженій воді смугою холодного білого вогню. Здавалося, той білий вогонь ось-ось охопить весь океан, як справжній вогонь охоплює поле сухої шавлії. Одначе ясна доріжка так і лежала на воді, мерехтливо зблискуючи проти місяця й сягаючи розпливчастого світляного пругу аж ген на обрії.

Ми сиділи в машині, сперечалися про щойно побачений фільм і дивились на місячну доріжку. Потім розмова помалу завмерла. Анна трохи зсунулася вниз, поклала голову на спинку сидіння, так що тепер очі її дивилися не на обрій, а просто в небо (верх машини був відкинутий), і в місячному сяйві її гладеньке обличчя здавалося мармуровим. Я й собі трохи зсунувся на сидінні і втупив очі в небо, і місячне світло осявало моє обличчя, хоч яке вже воно там було. У голові в мене снувалась одна думка: ось зараз простягну руку і обійму її. Я нишком позирнув убік і побачив, яке мармурово-гладеньке в неї обличчя. І як лежать на колінах її руки — долонями догори й трохи зігнувши пальці, наче готові прийняти подарунок. Дуже легко було присунутись, торкнути її за руку і, взявшись до діла, побачити, як далеко воно зайде. Бо саме так я тоді мислив — банальними розхожими поняттями зеленого студентика, що уявляє себе з біса бувалим чоловіком.