Все королівське військо

Усі ті ясні сонячні дні біля моря, із зблисками чайок у високості, були Анною Стентон. Та я цього не знав. І всі похмурі дні, з капотінням із ринв чи шквалом з моря й з вогнем у каміні, теж були Анною Стентон. Та я не знав і цього. А потім настав час, коли й ночі стали Анною Стентон. Та це я вже знав.

Це почалося влітку, коли мені було двадцять один, а Анні сімнадцять. Я приїхав на канікули з університету вже дорослим чоловіком, що побачив світу. Приїхав я десь надвечір, швидко скупався в морі, пообідав і мерщій подавсь до Стентонів побачитися з Адамом. Я застав його на оповитій сутінками веранді з книжкою з руках (пригадую, то був Гіббон66). І Анну побачив. Ми з Адамом сиділи на лаві-гойдалці, коли вона вийшла на веранду. Я подивився на неї і зрозумів, що минули сотні років відтоді, як я бачив її востаннє — на різдво, коли вона приїхала до Лендінга на канікули зі школи міс Паунд. Тепер це була зовсім не та мала дівчинка в чорних лакованих черевичках на низьких підборах і з ремінцями на гудзику, і в натертих милом білих шкарпетках. На ній було пряме біле полотняне плаття, проте, хоч як це дивно, прямий крій і цупке полотно тільки увиразнювали м’які вигини та округлості схованого під ними тіла. Зібране у вузол на потилиці волосся було перев’язане білою стрічкою. Анна всміхнулася до мене такою знайомою все життя, але водночас якоюсь зовсім новою усмішкою, тоді промовила: «Привіт, Джеку»,— а я тримав її міцну вузьку долоню в своїй і думав: «Ось і настало літо».

Літо настало. І було воно не схоже на жодне інше літо — ні в минулому, ні в майбутньому. Майже цілі дні я, як завжди, проводив з Адамом, і майже цілі дні Анна не відставала від нас, як не відставала й раніше,— тому що їх з Адамом єднала щира дружба. Того літа Адам і я багато грали в теніс, звичайно зранку, поки сонце не підбивалося вгору й не починало пекти, і вона ходила з нами на корт, сідала в мереживному затінку миртів та мімоз, спостерігала, як Адам вибиває з мене дух, і, коли мої ноги перечіпались об власну ракетку, над кортом розлягався її сміх, дзвінкий, мов пташиний спів чи дзюрчання гірського струмка. А часом і сама давала мені духу, бо вона грала добре, а я погано. Вона таки справді грала добре, хоч яка була тендітна, і в її тонких округлих руках, що стріпувались, наче крила, у промінні вранішнього сонця, відчувалася справжня міць. Та й ноги вона мала прудкі, і спідничка вихрилася навколо них, мов у танцівниці, а білі туфлі аж мигтіли. Але найвиразніше запам’яталося мені з тих ранків на корті, як вона, звівшись навшпиньки на протилежному кінці майданчика, подавала м’яч у гру — саме та мить, коли її права рука з ракеткою була занесена за голову, обвинуту білою стрічкою, і трохи піднімала грудь, тим часом як ліва, котра щойно підкинула м’яча, ще не опустилася і ніби зривала щось у повітрі, а серйозне, зосереджене обличчя було звернене до ясного сонця, широкого неба й маленького білого м’ячика, що завис над нею, мов земна куля серед неозорого осяйного простору. Атож, це справді класична поза, і дуже шкода, що стародавні греки не грали в теніс, бо коли б грали, то неодмінно зобразили б Анну Стентон на одній із своїх ваз. А втім, як подумати, то, мабуть, і не зобразили б. Ця миттєва поза, незважаючи на всю її граційність, надто вже стрімка, надто напружена, надто навшпиньки. Це остання мить перед ударом, перед вибухом, а на грецьких вазах такого не зображували. Отож ця мить відтворена не на музейній вазі, а закарбована в моїй пам’яті, де ніхто, крім мене, її не побачить. Бо то була мить перед вибухом, і вибух наставав. Ракетка вдаряла, овечі жили бриніли, і білий м’ячик кулею летів до мене, а я, як звичайно, хибив. Кінчався гейм, кінчався сет, і ми всі троє рушали додому крізь непорушне гаряче повітря, бо на той час уже висихала роса і завмирав уранішній вітрець.