Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Прокляття, — обізвався біля нього Зауер. — Близенько рвонуло. По-моєму, погребу амба.
Вони поповзли далі. Надворі знову загриміло. Час од часу долітали команди Мюкке. Шматок каменя влучив йому в лоб. Кров, чорна від раптових спалахів світла, текла по його обличчю.
— Швидше! Усі сюди! Розкопати! Кого немає?
Ніхто не відповідав. Запитання було надто безглузде.
Гребер із Зауером розгортали щебінь і каміння. Просувались повільно. Металеві балки й великі уламки затримували їх. Вони майже нічого не бачили. Було видно тільки бліде небо та ще спалахи вибухів.
Гребер прибрав із дороги штукатурку й поліз уздовж стіни, що обвалилася. Нахилившись обличчям майже до самого щебеню, обмацував руками довкола. Він напружено прислухався, чи не почується крізь гуркіт прохання допомогти або стогін, і ретельно обстежував руїни, щоб не проминути людського тіла. Це було краще, аніж шукати навмання. Під час обвалів дорога кожна хвилина.
Раптом Гребер натрапив на руку, що ворушилася.
— Тут хтось є! — гукнув він і почав мацати довкола, шукаючи голови. Він не зміг її знайти і сіпнув за руку. — Де ти тут? Чого мовчиш, обізвися! Де ж ти? — кричав він.
— Я тут, — тихо прошепотів над самісіньким його вухом у проміжку між вибухами той, кого присипало. — Не тягни. Мене добре привалило.
Рука знову поворухнулася. Гребер прогріб штукатурку. Знайшов обличчя. Намацав рот.
— До мене! — гукнув він. — Допоможіть мені!
У цьому кутку могли працювати одночасно не більше двох чоловік. Гребер почув голос Штайнбреннера.
— Витягайте його сюди! Глядіть, щоб не присипало голову! Ми спробуємо з цього боку!
Гребер відсунувся вбік. Інші поквапливо працювали в темряві.
— Хто це? — спитав Зауер.
— Не знаю. — Гребер звернувся до потерпілого: — Ти хто?
Той щось відповів. Гребер нічого не розібрав. Поруч працювали
товариші. Вони розгрібали й відтягували уламки.
— Він іще живий? — запитав Штайнбреннер.
Гребер обмацав обличчя. Воно було нерухоме.
— Не знаю, — відповів він. — Кілька хвилин тому був ще живий.
Гуркіт знову посилився. Гребер нахилився до самого обличчя засипаного.
— Ми тебе зараз витягнемо! — гукнув він. — Ти мене зрозумів?
Йому здалося, ніби він відчув у себе на щоках слабке дихання, але
впевнений не був. Поруч сопіли Штайнбреннер, Зауер і Шнайдер.
— Він більше не відповідає.
— Ми далі не можемо. — Зауер увігнав лопату в землю з такою люттю, що вона задзвеніла. — Тут металева арматура і величезне каміння. Потрібне світло й інструменти.
— Ніякого світла! — закричав Мюкке. — Хто спробує засвітити, буде розстріляний!
Усі самі добре знали, що світити підчас повітряного нальоту означало б самогубство.
— От йолоп! — вилаявся Шнайдер. — Кому це не відомо!
— Далі ми не просунемось. Доведеться зачекати, поки розвидниться.
— Авжеж.
Гребер присів навпочіпки під стіною і задивився в небо, звідки на погріб падали важкі громи. Він не міг там нічого розібрати. Він лише чув, як десь гуркоче невидима смерть. У цьому не було нічого незвичайного. Він уже не раз переживав і таке, і ще страшніше.
Він обережно торкнувся рукою чужого обличчя. Сміття й куряви на ньому вже не було. Намацав губи. Потім зуби. Відчув, як вони легенько вкусили його за палець. Тоді вкусили дужче й відпустили.
— Він ще живий, — повідомив товаришів.
— Скажи йому, що двоє побігли по інструменти.
Гребер знову доторкнувся до губів. Вони вже не ворушилися. Знайшов серед сміття руку і стиснув її. Але й рука більше не відповідала. Гребер її стискав і стискав — це було все, що він міг зробити. Отак він і сидів, чекаючи, доки закінчиться наліт.
Принесли інструменти й відкопали засипаного. Це був Ламмерс. Худорлявий чоловік в окулярах. Знайшлися й окуляри. Вони лежали за якийсь метр на підлозі й були цілі. А Ламмерс був мертвий.
Гребер із Шнайдером заступили в караул. Повітря було імлисте й пахло, як пахне завжди після бомбардування. Один бік церкви розбило. Хату командира роти також. Гребер запитав сам себе, чи не вбито Рае. Потім побачив його в напівтемряві, тонкого й довготелесого, за хатою; він спостерігав, як розбирають руїни коло церкви. Частину поранених засипало. Решта лежали надворі, просто неба, на ковдрах та плащ-наметах. Вони не стогнали. їхні очі були звернені до неба. Ні, вони не чекали звідти допомоги. Вони боялися неба.