Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Він боїться, — сказав Гребер.
— Звичайно. Але гарний собака.
— До того ж людожер.
Фрезенбург обернувся.
— Ми всі такі.
— Чому?
— Бо такі. Але думаємо, що добрі. І тому, як і цей пес, шукаємо трохи тепла, світла, дружби.
Фрезенбург усміхнувся одним боком обличчя. Другий лишився майже непорушний — через широкий шрам.
Цей бік Греберові завжди здавався мертвим, і йому було трохи моторошно, коли він бачив цю усмішку, яка немовби вмирала перед бар’єром. Це здавалося йому невипадковим.
— Ми нічим не відрізняємося від інших людей. Це війна, і цим сказано все.
Фрезенбург похитав головою і обтрусив ціпком сніг із гамашів.
— Ні, Ернсте. Ми втратили почуття міри. Десять років нас тримають в ізоляції, тримають в ізоляції і виховують жахливу, волаючу до неба, нелюдську й сміхотворну зверхність. Нас оголосили панівною нацією, якій інші мають служити рабами. — Він гірко посміхнувся. — Панівна нація! Коритися кожному йолопові, кожному пройдисвітові, кожному наказові — що тут спільного з панівною нацією? Ось тобі вся відповідь. І вона, як завжди, б’є невинних більше, ніж винних.
Гребер здивовано дивився на товариша. Тут, на чужині, Фрезенбург був єдиною людиною, якій він цілком довіряв. Обидва вони виросли в одному місті й були давні знайомі.
— Коли ти все знаєш, — сказав він нарешті, — тоді чому ти тут?
— Чому я тут? Замість того, щоб сидіти в концтаборі чи бути розстріляним за ухиляння од військового обов’язку?
— Я не про те. Але ж у тридцять дев’ятому твій рік не призивався і тебе не могли мобілізувати? Тоді чому ж ти зголосився добровільно?
— Так, тоді я був ще надто старий. Але потім усе змінилося. Тепер беруть ще старіших від мене. Та справа не в цьому. Це не виправдання. Те, що ми тут, нічого не міняє. На той час ми переконували себе в тому, що у війну не можна кидати батьківщину напризволяще. А що воно за війна, хто в ній винен, хто її розпочав — нас не обходило. Це була відмовка. Точнісінько, як раніше, коли ми їх підтримували, аби не накликати біди. То була теж відмовка. Для самих себе. І тільки! — Він замахнувся і вдарив ціпком по снігу. Собака нишком подався геть, за церкву.
— Ми спокушали Бога, Ернсте. Ти це розумієш?
— Ні, — відповів Гребер. Він не хотів розуміти.
Фрезенбург якусь мить помовчав.
— Ти не можеш цього зрозуміти, — сказав потім спокійніше. — Ти ще молодий. Крім істеричних мавпячих кривлянь та війни, ти ще багато чого не знаєш. Але я вже був на одній війні. І пережив час між війнами.
Він знову засміявся; один бік його обличчя всміхався, другий лишався непорушним. Усмішка не могла його подолати й розбивалася, немов стомлена хвиля об берег.
— Як би мені хотілося бути оперним співаком, — сказав він. — Тенором. Із порожньою головою і переконливим голосом. Або дідом. Або дитиною. Ні, тільки не дитиною. Дитині ще потрібно жити. Війну програно, ти хоч це принаймні усвідомлюєш?
— Ні.
— Кожен генерал, якщо в нього є почуття відповідальності, вже давно здався б. Ми б’ємося тут ні за що. — Він повторив ще раз: — Ні за що! Навіть не за сприятливі умови миру. — І підняв руку, показуючи на темний горизонт. — 3 нами ніхто вже не захоче розмовляти. Ми шаленіли, як Атилла або Чингізхан. Ми поламали всі угоди й людські закони. Ми…
— Це було СС, — сказав Гребер із відчаєм. Він прийшов до Фре-зенбурга, щоб позбутись Іммермана, Зауера і Штайнбреннера; йому хотілося поговорити про тихе старе місто над річкою, про липові алеї і юність. Але тепер на серці стало ще важче, ніж досі. Останнім часом усе складалося проти нього. Від інших він не сподівався допомоги; лишався тільки Фрезенбург, якого він давно не бачив у веремії відступу. І саме від нього тепер почув те, в чому так довго не хотів зізнаватись, у чому хотів спершу розібратися вдома і чого боявся найбільше.
— Есесівці, — повторив Фрезенбург презирливо. — Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних, щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них — і більше ні за кого. Війну давно програно.
Смеркло. Церковні двері позачиняли, щоб надвір не проникав жоден промінчик світла. У проймах вікон з’явились темні постаті, що запинали їх ковдрами. Входи до погребів та сховищ також затемнювали. Фрезенбург озирнувся довкола: