Лист до короля
- Автор: Драгт Тонке
- Язык: украинский
- Год: Наірі
- ISBN: 978-617-7314-53-9
- Переводчик: Світлана Денисенко те Пас
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лист до короля». Краткое содержание книги:
Юному відважному героєві Тіурі вмираючий лицар передає в руки лист, який неодмінно має бути доправлений королю. І хлопчик, заповітна мрія якого — стати лицарем, бере на себе цю місію. Він іще не підозрює, скільки небезпек йому доведеться подолати на шляху до королівського замку, зі скількох халеп виплутатися.
Книга нідерландської письменниці Тонке Драгт, створена в середині ХХ століття, — класичний лицарський дитячий роман, сповнений пригод, романтики й благородства. Його відзначено низкою престижних літературних премій, видано багатотисячними тиражами, перекладено багатьма мовами світу й екранізовано.
Тіурі знову скочив на коня. «Триматимуся подалі від дороги, — міркував він. — Якби ті двоє поглянули сюди — вони побачили б мене чи принаймні мої сліди. Треба взяти південніше й надалі їхати лісом».
Так він і вчинив, та скоро зрозумів, що триматися обраного напрямку непросто.
Опівдні юнак опинився біля вузенької стежини і, трохи повагавшись, поїхав нею. Згодом він з’їв останнє яблуко. Ягоди на той час закінчилися, жодних запасів у нього не лишилося, та, попри відчуття голоду, він не хотів витрачати час на пошуки їжі. Стежина розгалужувалася, і він зупинився, вирішуючи — чи їхати прямо, чи звернути ліворуч.
— Гей! Добрий коню та вправний вершнику! — вигукнув хтось позад нього. — Куди їдете? Не прямо, не прямо, але цією дорогою!
Тіурі здригнувся й озирнувся. Позад нього стояв чолов’яга, який неначе щойно виліз з-за кущів. Він підійшов ближче й повторив:
— Не прямо, незнайомцю, не прямо, вершнику та мандрівнику, але цією дорогою, до мого дому! Ви приїхали до мене, прекрасний чорний конику та незнайомий вершнику?
Що за чудернацьке створіння — міцний, приземкуватий чоловік із розкуйовдженим темним волоссям і короткою кучерявою бородою, у ношених червоно-бурих штанях і сірій кожушині. Він стояв прямо, заклавши руки за спину, і ворушив пальцями босих ніг.
— Чому не вітаєшся зі мною, чужинцю на прекрасному вороному коні? Чому не бажаєш мені доброго дня, вершнику й мандрівнику? Чому не кажеш мені «добридень»? Я Дурник з Лісової Хижі. — Він підійшов ближче і погладив коня. — Твій кінь привітався зі мною, а ти, незнайомий вершнику, — ні. Чому? Можеш звати мене Дурником з Лісової Хижі; мене всі так кличуть, але мати називає Маріусом.
— О, добридень! — привітався Тіурі, натягуючи повіддя.
— Ні, зажди, — закричав бородань, зачекай, не їдь, поговори зі мною, незнайомцю, завітай, мандрівнику, до моєї хижі.
Тіурі подивився в його круглі блакитні дитячі очі. Той мав розчарований, але геть не загрозливий вигляд.
— Про що з тобою поговорити? — спитав юнак.
— Поговорити. Розкажи, звідки ти, куди їдеш і хто ти такий. Я Дурник з Лісової Хижі, так мене називають дроворуби й вуглярі, і мій батько та брати теж називають мене так, але мати називає мене Маріусом.
Узявшись за вуздечку, він благально дивився на Тіурі.
— Шановний Маріусе, — сказав Тіурі, — доброго дня я тобі побажав, проте залишитися й поговорити з тобою не можу, бо поспішаю й мушу їхати далі.
— Чому ти поспішаєш? Чому? Можеш звати мене Дурником, мені все одно. Я ніколи не поспішаю. І дерева не поспішають, коли вони ростуть. Деякі тварини, щоправда, поспішають, але вони ніколи не йдуть далеко, окрім птахів, які відлітають на зиму. Чому ти поспішаєш і для чого тобі їхати далі? Ходімо до мене додому. І тоді я скажу батькові й матері, що ти прийшов до мене, що ти прийшов поговорити зі мною.
— Іншим разом, — тихо пообіцяв Тіурі, знову торкнувши повіддя. — Зараз я не можу з тобою поговорити, я направду мушу їхати далі.
— Далі, далі, далі й іще далі?
— Так.
— Куди? Куди ти поспішаєш, незнайомий вершнику на красивому чорному коні, вершнику в чудернацькому одязі?
Тіурі відчув, що терпець йому уривається.
— Я не маю часу, — сказав він, — відпусти мене.
— Куди, куди? — вкотре голосно запитав Дурник.
— Далеко.
— За сонцем? За прекрасним біло-жовтогарячо-зо-лотим сонцем?
— Саме так, за сонцем.
«Чому цей Дурник так голосно розмовляє? Раптом хтось із Червоних Вершників почує його.»
— Нікого тут немає, — немовби прочитав його думки Дурник, — мати дома пряде, а батько з братами незабаром повернуться. Вони рубають дерева там, у долині, — чоловік показав на схід. — Сюди ніхто не прийде, і зовсім ніколи ніхто не приходить до лісової хижі Дурника. Ні, приходять інколи, але до мене — ніколи, — він сумно подивився на Тіурі.
Юнакові стало шкода його.
— Якби я мав час, то з радістю завітав би до тебе, але мені треба їхати.
— За сонцем?
— Я вже й так довго розмовляю з тобою.
— Не довго, — відказав Дурник, чухаючи потилицю, — не довго, незнайомий мандрівнику. За сонцем! Я теж хотів би коли-небудь піти за сонцем, але батько розповідав, що воно сідає дуже далеко, і матінка журитиметься, якщо я піду. Ти повернешся до мене і розкажеш, де сідає сонце? Чи воно сідає не там, де воно живе, сонце? Ти повернешся?
— Так, — заспокоїв його Тіурі, — повернуся і все розповім.
— Усе! — радісно вигукнув Дурник, — Усе! Усе! І завітаєш до моєї хижі!
— Тс-с! — прошепотів хлопець.
— Ти боїшся лісу, незнайомий мандрівнику? Ліс не робить зла, і лисиці, і птахи теж. І я також.