Невидимі. Таємниця Туманної Бухти [uk]

— Вибач, Дугласе, я маю бігти. Не заперечуєш, якщо ми перенесемо нашу лекцію з астрономії на завтрашній вечір?

— Уяви собі, дядьку, — відповів Дуглас із усмішкою. — Мені ще майже місяць бувати тут біля моря… А завтра ввечері сюди прийде й Пітер.

— Ви добре потоваришували, еге ж? — запитав дядько Кен, одягаючи вітровку.

— Так, він чудний, але в цілому нормальний.

Дядько пішов на кухню до тітки Гетті. Після короткої розмови вони вийшли під навіс.

— Бувай, Дугу, на добраніч. І тобі добраніч, люба, — дядько спробував її поцілувати, але вона незадоволено відсторонилася.

— Ти можеш іти, але не здумай перетворювати це на звичку, гаразд?

Тітка та племінник спостерігали, як Кен поволі зникав у тумані.

— До побачення, тітонько, — несподівано сказав Дуглас, знімаючи з вішалки біля дверей свою куртку.

— «До побачення»? Ти теж ідеш?

— Ну так, хіба я вам не сказав? На цей вечір мене запросили до Пітера. Я скоро повернуся, — і поспішив на вулицю.

— Ну що тут скажеш? — розвела руками господиня. — Щойно в мене було двоє чоловіків удома, а зараз… Не затримуйся, чуєш?

Дуглас помахав рукою на прощання і теж зник у тумані.

Він не хотів так чинити з тіткою, але розумів, що телефонна розмова Кена вочевидь пов’язана з цими таємничими Невидимими і — хтозна, усе можливе — з його власними нічними кошмарами.

Тому й вирішив слідувати за дядьком.