Невидимі. Таємниця Туманної Бухти [uk]

— Із великим задоволенням. — Наступного разу, коли я зберуся поставити ногу в провалля на зразок цього… — Дуглас ковтнув слину.

— То що зробити?

— …наступного разу скажи тільки «стопі», зрозумів? Цього досить.

Пітер посміхнувся:

— Ти вважаєш, я багатослівний, Дугласе?

Хлопчик сперся на нього, аби підвестися.

— Іноді, мій друже. Лише іноді.

Пітер засміявся й пішов уперед, тримаючись краю пасма. Угорі вітер задув достатньо відчутно, і Дуглас уже став сумніватися, чи була це дійсно вдала ідея, як раптом Пітер сказав: «Ось ми й прийшли» і з посмішкою повернувся до свого супутника. Той просувався вперед, згорбившись і міцно чіпляючись руками за скелі.

— І куди ми прийшли? Я бачу лише камінь і суху траву!

Пітер кивнув убік і відсунув гілки великого куща, де відкрився широкий чорний отвір.

— Ти збожеволів, — запротестував Дуглас. — По-перше, я тут не пролізу, по-друге… по-друге, я тут не пролізу…

— Ти боїшся? — піддражнив його Пітер.

— Це я боюся? — обурився Дуг.

— Саме це я й хотів почути, — відповідав Піт і пірнув в отвір.

— Пітере! Гей, Пітере! Наскільки там глибоко?

Жодної відповіді. «До біса, — зважився Дуглас, — хай не думає, що я боязкий товстун…» І поліз слідом, що, втім, вдалося йому цілком легко.

Хлопчик спускався, поки світло, котре проникало згори, не згасло й навколо не запанувала пітьма. Він іще не був упевнений, що Пітеру так минеться ця дуже небезпечна мандрівка, з якої вони могли не вийти живими.

Аж раптом перед Дугласом стали виникати спалахи світла, незрозумілі картини, дощ і знову спалахи, блискавки, почулися вигуки, немов із якоїсь жахливої битви. Потім його ніби хтось схопив, і хлопчик щосили закричав.

— Заспокойся, Дугласе, заспокойся!

Пітер увімкнув ліхтар і спрямував його вгору на стелю грота, промінь чітко відбився на стіні.

Дуглас недовірливо поглянув угору та зрозумів, що до входу було всього лише близько чотирьох-п’яти метрів, звідти навіть проникало світло. Хай не дуже сильне, але друзі стояли не в повній темряві.

— Пітере, це жахливо! Мені здалось, я спускався в непроглядній пітьмі десятки метрів і…

— Заспокойся, Дугу, — повторив Пітер, поклавши руку йому на плече. — Можливо, перехід від яскравого сонця до цієї напівтемряви відбувся дуже швидко, а уява доповнила решту.

— Уява, ти сказав?

Але чи могла уява намалювати йому ті картини? І ту атмосферу, як під час «сну» в літаку?

Дуглас не хотів здатися дивним своєму новому товаришеві.

— Так, ти маєш рацію, Пітере… Напевно, у мене розігралася уява.

— Може, виліземо назад? Якщо тобі тут не подобається…

— Ні, не треба, минулося. Це був тільки момент. Знаєш, нагорі в мене трохи паморочилося, але тепер почуваюсь відмінно, — щоби здатися рішучішим, він подивився далі, у напрямку темного дна грота. — Так, значить, слід іти туди?

— Майже прийшли вже… — відповів Пітер, посвітивши ліхтарем. — Іди за мною, не відставай.