Привид безрукого ката
- Автор: Процайло Андрій
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7001-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Привид безрукого ката». Краткое содержание книги:
Привид безрукого ката дочекався свого часу. Він вселяється у тіло аспіранта Лева Безрукого, щоб віднайти нащадків страчених катом людей і попросити прощення. Адже лише так його неприкаяна душа зможе звільнитися від столітніх земних поневірянь. На цьому заплутаному шляху героя чекають випробування — зневірою і коханням, дружбою і зрадою... Чи впорається із цим Лев Безрукий, дізнаєтеся, прочитавши новий роман Андрія Процайла.
— Зроблю гарячого чаю, — сказав, — краєм ока слідкуючи за поведінкою сусідки.
Зробив висновок, що сусідка дійсно спантеличена і зараз у пошуках розгадки «чудасії дивної» мандрує лабіринтами своїх звивин. Результат поки був нульовий, бо вона не сплескувала руками.
Чайник уже підсвистував, наче давно чекав команди кипіти. Лев залив чай окропом, відніс паруючі горнятка в кімнату, вернувся за сусідкою. Всадовив її за столом, всівся біля неї так, щоб на них обох дивився порожній сховок. Споглядання потрібного об'єкта допомагає пам'яті. Принаймні такий метод використовують у фільмах всі нишпорки, коли хочуть витягти подробиці з голови свідка.
— А тепер, пані Стефо, спокійно, за чаєм, ви мені відповісте на всі мої запитання. Тим більше, я бачу, що ви самі збентежені. Тому шок зніматимемо разом. Так легше, правда?
— Істинно, — ожила сусідка. — Питай, Левчику, — і вона відсьорбнула трохи чаю. — З бергамотом, — додала значуще, це її трохи заспокоїло, вона розправила плечі... Бергамот, видно, для неї був авторитетом.
Лев вирішив не тягнути.
— Де ви взяли ключа? — почав.
— Я його не взяла. Я його забрала. Так що слухай спочатку, Левчику... Коли приходив рудий зі своїми квадратними бовванами, він завжди кликав когось із сусідів. Казав, згідно з законом, треба понятих... Так от, згідно з його законом я була тут як тут, без запрошення, так що нікого й не треба було шукати. Вони залазили в кожен куток, хоча порядок в тебе був, як для холостяка та ще й каліки, нормальний. Хіба що пилюка кругом застояна... А так — наче все на своїх місцях...
— Пані Стефо... — перервав сусідку Лев. — Мене цікавить ось цей порожній сховок Ганни Петрівни. Лев підійшов до отвору й ледь демонстративно не запхав у нього голову.
— А я про що, Левчику? — здивувалася сусідка. — Ось дивлюся на нього і кажу. Вони лазили по хаті, як мурахи. За всіма не впильнуєш. І тут рудько підходить до серванта, перебирає посуд, а потім голосно каже: «Увага! Ключ!» і придивляється до ключа уважно-уважно й тицяє ним у очі кожному. Потім бубонить собі під ніс так, як по-справжньому під ніс не бубонять, я ж бо за стільки років всі викрутаси словесні вивчила, як свої п'ять пальців... А бубонить так, щоб усі чули. Робиться таким розумним і каже, що ключ ніби від сейфа... пауза... саморобного... пауза... якого зазвичай прикривають картинами. І підходить до картини, знімає її і радісно прицмокує: «так і є!»...
— Далі... — нетерпляче мовив Безрукий. — Напевно, він його відкрив?..
— Так, він його відкрив. Там не було нічого такого... Ні золота, ні прикрас, ні грошей. Ніяких документів і заповітів. Крім... ляльки-мотанки й дитячої записки. Рудий узяв ляльку, покрутив у руках, усміхнувся. Потім розгорнув клаптик паперу в клітинку, прочитав уголос. Щось ніби... «Вона врятує твою душу. Спали її опівночі 21.12.2012 року. Око за око». Все...
Лева аж пересмикнуло від почутого. Невже все замикається на цій клятій ночі, коли він випав з вікна? Якщо вірити свідкам — десь п'ятнадцять-двадцять п'ять по дванадцятій. Що це все має означати? Хто і чому у всьому цьому задіяний? Повна незрозумілість і непевність. Халепа! Хай йому...
— Пані Стефо, я вас дуже прошу, благаю, згадайте точно, що писалося в записці! — попросив Лев ледь не на колінах.
Пані Стефа набрала ваги, як куфайка на дощі.
— Ну, якщо вже ти благаєш, Левчику, я тобі скажу точно, бо таке не забувається. В записці так і писалося: «Вона врятує твою душу. Спали її опівночі 21.12.2012 року. Око за око». Ні слова ні більше, ні менше.
— Тоді чому ви щойно сказали «ніби»? — запитав Лев. Сусідка його мучила гірш за будь-якого ката. Її тортури були вишукані, кожна пауза витримана, кожне слово кололо туди, де найбільше болить...
— Просто так. Для конспірації. Чи ти думаєш, що я така наївна, як здаюсь?
— Ні, не думаю, — признався чесно Лев і вкрився холодним потом. — А як виглядала лялька? — запитав.
— Якщо по правді, то так, як ти — тільки з тканини та ниток різнокольорових. То був чоловічок. Вишита сорочка з кутасиками. Чорні штани, пояс. Волосся таке закручене, як в тебе. Лице перев'язане нитками хрестом. Замість очей — ґудзики. І... в ляльки не було лівої руки. В самому кінці, як у тебе...
— Божевілля якесь! — вигукнув Лев і забігав по кімнаті.
— Та що ти нервуєш, Левчику, переживаєш, як хлоп'я, що втратило забавку. Ти що, не розумієш, що Ганнуся твоя Петрівна вкінці здитиніла повністю? Ти забув, що вона белькотіла? Про якесь пришестя, нашестя і великий суд?.. Не те страшно, що було в стіні, страшно те, де воно звідтам поділося, бо рудий поклав ляльку і записку назад, замкнув на ключ, а ключа, щоб усі бачили, поклав назад у сервант, і вони пішли. А я, коли вони в кухні щось писали, тихенько взяла ключа і переховала у ванні, й де він і нині був.