Місяць, обмитий дощем

— Ладно, черт с тобою, давай свои побрякушки. Так и быть, отошлю.

Звісно, не послав. Коли каліки з орденами і медалями (і без них) пішли на дно годувати північних рибок, слідом за ними пожбурив і «брязкальця».

Але це ще був не кінець цієї історії. Один із орденів ковтнула велика біломорська рибина. А її виловив місцевий рибалка-п’яничка. І почав розказувати товаришам по попойках у місцевій «столовій» про чудасію. Доки не дорозповідався. Вночі забрали, а через пару днів пішов теж на дно. Орден лишився в сейфі начальника тамтешнього емгебе. Потім він його, вийшовши на пенсію, вішав на груди під час парадів 9 травня. Знатний був орден — «Отечественной войны» другого, а може, й першого ступеня.

Через три роки потому відбулася подія менш помітна, менш ніби трагічна, хоча це як дивитися… Тим більше, що стосувалася вона мого рідного дядька Павла Лиса. Він був мобілізований у серпні 1944 року, пройшов через всю Польщу і частину Німеччини. Був двічі поранений, мав кілька бойових нагород. Вернувся через два роки додому, одружився, народився синок. Та бачив колишній солдат — щось воно не те робиться… А особливо, як стали заганяти в колгоспи. На хутір, куди пішов у приймаки, навідувалися хлопці з лісу, повстанці. Давав їсти, а потім і почав завдання їхні виконувати. Одного разу, це трапилося у липні 1950 року, хутір, коли там були упівці на чолі з легендарним у наших краях повстанським ватажком Пилипом Чехурою, оточили емгебісти й солдати. Зав’язався бій, після якого хутір взяли, а дядькові дали 25 років таборів. Відсидів, правда, лише шість, восени пам’ятного п’ятдесят шостого вийшов.