Місяць, обмитий дощем
- Автор: Лис Володимир Савович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3842-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Місяць, обмитий дощем». Краткое содержание книги:
Проте сльоза, ця солона рідина, саме сльоза, а не її імітація, варта розмови не лише про неї саму. Вона стає епіцентром біди, великої чи маленької, коли щира, справжня. Недарма кажуть: чиста, як сльоза. Проте так, з ноткою гумору кажуть і про хорошу горілку, навіть самогонку. Але в цьому образі щодо рідини пекучої є теж сенс і надія, так, надія на те, що не тільки краса, а й здорова іронія здатна якщо не порятувати, то хоча б спробувати порятувати світ. На пару міліметрів відсунути безодню.
Вона, сльоза, може стати й центром радості, і такий плач — це вже справді вияв того, що в маленьких краплинах концентрується радість і трагічність водночас. Образ світу, де люди радіючи — плачуть. Від радості нещиро заплакати навряд чи можна. Хіба не парадокс — можна зімітувати горе, можна зробити сльози інструментом для досягнення певної мети, тих же перлів чи чогось значно більшого або зовсім незначного, а від радості штучно не заплачеш…
Але думка про те, що слізьми можна чогось досягти — то вже ілюзія. Сама по собі. Бо те, що людина отримує таким чином, стає так само фальшивим, як і самі сльози.
Це засвідчує й притча, де намисто, здобуте слізьми, перетворюється в разок чорних горошинок. І є ілюзія, що коли цього не трапляється, то, можливо, існує бодай одна людина, здатна побачити ті чорні горошинки на шиї вельможної примхливої пані замість чудових перлів.
Але образи (наголос на першому складі) й іронія кудись зникають, щойно згадаєш про невтішні материнські сльози, коли мати втрачає дитину, незалежно від того, маленьку чи вже дорослу. І про дитячі сльози покинутої напризволяще матір’ю дівчинки. І сльози, коли вона благає: «Мамо, прийди, я все пробачила».
Один чоловік якось сказав мені:
— Океан теж солоний, і моря, і навіть деякі озера.
Я відповів:
— А може, вони зібрані зі сліз…
Чоловік засміявся:
— Ти ж прозаїк, а не поет, щоб так казати.
Найбільше сліз лишали по собі війни. Плакали матері, діти. І дорослі суворі чоловіки. Але, як згадують очевидці, сліз майже не було у в’язнів нацистських концтаборів. Тільки страх, що межував з відчаєм, і надія на виживання за будь-яких обставин. У світі є угорський письменник єврейського походження Імре Кертес, який у своїх романах писав лише про одне — ті страшні табори, життя в них, боротьбу за виживання (сам вижив, додавши собі кілька років і засвідчивши таким чином свою придатність до роботи, а відтак потрібність) і… відсутність сліз у нещасних. Якось на знаменитій київській Петрівці я натрапив на один із тих романів, узяв до рук, розгорнув, прочитав кілька сторінок, і… не купив, настільки страшним, моторошним у своїй методичності був опис почуттів хлопчика-підлітка, який вчився виживати і розучився плакати. Кертес за ті романи отримав Нобелівську премію, але в соціалістичній Угорщині його довго не видавали, мотивуючи тим, що надто багато людство пережило і люди, читаючи такі твори, лише плакатимуть, а не насолоджуватимуться читанням.
Сльоза-ілюзія, яка випливає з чийогось ока, має надію змінити щось у тому світі, щоб стати таки вартіснішою за нього. І тоді, можливо, світ таки стане чуйнішим і чутливішим. Утім, він є, у людях справжніх, чулих до чужого горя. Ті люди плачуть, після чого зціплюють зуби. І роблять свою справу, ростять дітей, доглядають старих батьків і тих, котрі втратили власних дітей.
…Пишучи ці рядки, я ще не знав, скільки треба виплакати українцям під щемливу до болю мелодію старовинної пісні «Пливе кача по Тисині». Той, хто не думає про ці смерті й сльози, а лише мріє про прибутки на крові, вже позбавився сльози за собою. Тієї сльози, яка є щирою і справді чистою.
…Дивним чином краплина роси теж нагадує сльозину, навіть коли ми про це не думаємо. Вона живе недовго і буде висушена сонцем.
Сонце, мандруючи небом (знову поетичний образ, а це не так, і я ж прозаїк), чекає на вечір, коли випадає роса, і на ранок, час, коли цю росу треба висушити.
Десь я читав, що роса — це сльозина за неможливістю досконалого світу. Хто написав це, певно, був філософом за своєю суттю. На якусь мить зблисла думка — як часто він плакав і чи плакав узагалі? Бо є на світі чимало й душевно гарних людей, які не вміють плакати. Може, сльоза тому й буває ілюзією, що існує така суперечність…