Картковий будинок

Коли машина зупинилася, Колінґридж вийшов через задні дверцята й розвернувся, щоб помахати натовпу і камерам. Уркгарт проштовхався до нього, дещо перестарався, намагаючись потиснути йому руку, й натомість став на заваді. Він сконфужено ретирувався. З другого боку машини лорд Вільямс, піднесений лицарським духом і знайомством, яке налічувало багато років, обережно допоміг дружині прем’єр-міністра вийти з машини і вліпив їй на щоку батьківський поцілунок. Звідкись з’явився букет разом з двома дюжинами представників партії й чиновниками — усіма, які намагалися потрапити на борт. Видавалося дивом, як цій щораз більшій юрбі вдалося протиснутися через обертові двері досередини будівлі без будь-яких пригод.

Такі самі сцени сум’яття і тисняви повторилися й усередині, коли прем’єр-міністрова партія проштовхувалася нагору, спиняючись лише для традиційного привітання працівників. Це треба було повторити, адже фотографів зібрали недосить швидко. І крізь усе це, крізь цю затримку і гамір, прем’єр-міністр усміхнувся.

Та все-таки, уже нагорі, у відносній безпеці в кабінеті лорда Вільямса, ознаки напруження, так старанно приховувані протягом усього вечора, почали проявлятися знову. Телевізор у кутку кімнати саме оголошував, що комп’ютер прогнозував ще меншу більшість, і Колінґридж протяжно й низько зітхнув.

— Вимкніть цю кляту штукенцію,— прошепотів він.

Його погляд повільно пройшовся кімнатою.

— Чарлі сьогодні заходив? — запитав Колінґридж.

— Так, він був тут, але...

— Але що?

— Здається, ми його загубили.

Очі прем’єр-міністра зустрілися з очима голови.

— Вибачте,— додав старший чоловік настільки тихо, що прем’єр-міністру мало не довелося читати по губах.

«За що вибачати? За те, що мій брат пияк? Чи вибачити за те, що я мало не злив вибори, віддав стільки колег під меч, наробив більше шкоди, аніж Геринг[17]? Вибачити за те, що вам доведеться брьохати крізь нечистоти, які загрожують захлеснути нас усіх? Та, зрештою, дякую за небайдужість, старий друже».

Адреналін припинив викидатися в кров, і прем’єр-міністр раптово відчув невимовну втому. Після тижнів постійної присутності людей і жодної хвилини для себе він відчув непереборну потребу побути на самоті. Він розвернувся, щоб пошукати якесь тихіше й приватніше місце, та наштовхнувся на Уркгарта, який стояв прямісінько у нього за плечем. Головний організатор тицяв йому конверт.

— Я тут розвинув деякі ідеї стосовно перестановки,— сказав Уркгарт, опустивши очі, в його голосі відчувалася суміш замішання й нерішучості.— Хоча зараз для цього ще не час, я знаю, що ви обдумуватиме її на вихідних, тож підготував кілька пропозицій. Мені відомо, що ви надаєте перевагу реальним ідеям замість чистого аркуша, тож...— він простягнув цидулку, написану від руки.— Сподіваюся, ви знайдете у цьому користь.