Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– У сад.
– А мені додому треба, – сказав Петро, обтираючи кашкетом спітніле чоло. – Ти не боїшся, Галю?
Галина нічого не відповіла, подала руку і сказала сердито:
– Бувай, – і пішла.
Петро подався просто додому, але місячна ніч так хитро обдурила його, що він довго ходив вулицями, усміхаючися сам собі, і лише коли вже місяць лизнув білим язиком хрести на цвинтарі, потрапив додому.
На дверях був замок; це вартовий не витримав літньої ночі і втік з хати. Тихо. А на цвинтарі шелест, і сміх, і тіні під кам’яними хрестами.
Знав Петро, що там і Андрій, і Дмитро, і Іван – вся комунія. Може, Михайло де в читальні сидить. О, цей Михайло витримає і не таку ніч. Завжди один, сам, понурий і мовчазний. Правда, були якісь чутки, що він залишив на фронті якусь Катерину, цю саму, здається, але Михайло нічого не казав, і хлопці лише догадувалися.
Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко і, хоч це проти правил, доводиться лізти вікном.
Не спиться Петрові, чи тому, що місяць срібним ґудзиком око жмурить, а за плечима двадцять років лише, чи, може, тому, що Галину зустрів. Може.
Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять і місяць сідав.
«І де їх чорти носять? А завтра рано вставати!» – Заснув.
Хлопці прийшли додому аж під ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.
– Стукають, – сказав Іван. – Хто вартовий. Ти, здається, Андрію. Піди відчини.
– Дрихне, – озвався Данило, що спав з Петром на одному ліжкові, – дрихне, чортова перечниця.
– Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.
Данило штовхнув Андрія.
– Вставай відчиняти.
Андрій образився.
– Ач, наказувач знайшовся, я черговий, доки не заснув, а вночі чергових немає. Та вже й більше дванадцяти.
– А хто ж відчинить?
– А я знаю? Хай відчинить, хто завтра вартує.
На завтра мав вартувати Андрій, а тому він пірнув у юридичні тонкощі, доводячи, що він може спокійнісінько спати собі цілу ніч, хоч би там бандити у хату лізли… До семи годин ранку.
Поки хлопці сперечалися, знадвору почали ламати двері.
– Та відчиніть же, – почулося.
Нарешті Петро, згадуючи предків і проклинаючи нащадків, відчинив. Увійшов Михайло, скинув шапку і запитав:
– Курити є?
– Ти іноді задаєш на диво ідіотські питання, – звичайно немає, – відповів Петро.
– Ну так у мене є! Вставайте!
Вмить усі хлопці були біля Михайла.
– От і гаразд, а то всі бички попалили, Андрій навіть під ліжком підмів і під скринею шукали, – гомоніли радісно хлопці, але Михайло їх обдурив.
– Та немає в мене, то я нарочито, щоб ви в інший раз швидше відчиняли.
Лаялись:
– Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить!
– Ну й життя. Я всі кишені повивертав і хоч би тоді крихтонька, – зідхнув хтось жалібно.
Коли доводилося сидіти без хліба і в холоді, хлопці не піддавались одчаєві, але не палити зранку це було справді над силу.
В таких випадках їх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокій, що потім перетворювались на чорну меланхолію і, нарешті, все скінчувалося сваркою з-за якої-небудь дурниці.
Петро справді перевернув ранком усе догори ногами. На біду Дмитро десь завіявся, а всі гроші завжди були в нього. Лежали тихо.
– Не штовхайся, – крикнув раптом Андрій, – я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.
– І що в тебе за звичка придушувати мене до стіни.
– Ну-ну. Курити нічого, так вже й лаються, – озвався Михайло.
Хвилини дві тяглася мовчанка.
– Миша, а Миша… може, в тебе є хоч трохи витрусити. А? – це Іван. – Бичок, може, де заховався.
Всі напружено чекали.
– Ні, немає…
Зітхнули. Тоскно пробивався світанок через брудні шибки на темні стіни, почорнілі ще з зими.
– Ех, коли я був малим, то кізяки курив і були вони такі смачні, як первосортний тютюн.
– Кинь, Петре, – озвався Андрій.
Петро сів і, мрійно дивлячись у вікно, казав далі:
– Так. Первосортний. Дрібна крошка і запашний.