Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Та добре, нехай іде собі, але ти мені завтра знову свого сиру даси, — спробував Петрусь укласти угоду. Справа була не стільки у сирі, проте він хотів погамувати збентеження.

— Я весь шматок тобі віддам і завтра, і надалі, мені він не потрібний, — легко погодилася дівчинка. — Я тобі й хліба дам, добрячий кусень, такий, як сьогодні, але ти ніколи не будеш шмагати ні Щиглика, ні Сніжку, взагалі, кіз не битимеш!

— Та мені це — як раз плюнути, запросто, — запевнив її Петрусь, а він як пообіцяв, то дотримував свого слова.

Пастушок відпустив козеня, і Щиглик, весело брикаючи та високо підстрибуючи, метнувся до отари.

День пройшов якось непомітно, і сонце вже намірилося сховатися за далекі гори. Гайді тим часом знову всілася на траву і мовчки спостерігала за ніжно-блакитними дзвіночками та квітами рокитника, які в промінні вечірнього сонця спалахували золотим сяйвом. Сяйво перекинулося спочатку на травичку, і вона теж почала поломеніти, а потім охопило й сірі скелі, які замерехтіли та заіскрилися.

Гайді рвучко звелася і закричала:

— Петре! Петре! Пожежа! Все палає. Гори загорілися, сніг на вершинах зайнявся і небо також! Глянь! Висока скеля розпечена на червоно! А сніг, як сніг поломеніє! Петрусю, подивися, що вгорі діється! Полум’я вже орла сягає! Подивись на скелі, на ялини — все, все у вогні.

— А воно вечором завжди так, — добродушно пояснив хлопчик, продовжуючи здирати пасма кори зі свого прутика, — але то ніяка не пожежа і не вогонь.

— А що це? — вигукнула мала, бігаючи й стрибаючи, і ніяк не могла намилуватися тією красою. — Що це, Петрусю, та що ж це таке?

— А воно само по собі так робиться, — вдався до пояснень пастушок.

— Та ти подивися тільки, — скрикнула схвильовано Гайді, — все тепер вже рожеве зробилося! Сніг і високі шпичасті гори, як вони, Петрусю, називаються?

— У гір немає імен, — відповів Петрусь.

— Але як гарно — рожевий сніг! А он там, високо на скелях, троянди розцвіли. Ой, тепер гори сірі. Ой, все погасло, все закінчилося, — Гайді розгублено опустилася додолу, і вигляд у неї був таким ніби все на світі підійшло до свого завершення.

— Завтра таке саме буде, — втішив її Петрусь, — давай, вставай, додому пора.

Кіз окриками та свистом знову було зібрано в отару і розпочався спуск додому.

— А на полонині завжди так буде, кожен день, як туди підніматимемося? — запитала Гайді, дуже сподіваючись на ствердну' відповідь.

— Здебільшого, — коротко відповів Петрусь.

— Але завтра так само буде? — захотіла уточнити мала.

— Егеж, і завтра так буде, — запевнив її Петрусь.

Гайді знову розвеселилася, на неї наринули спомини про події сьогоднішнього дня, стільки всього крутилося в голові, шо всю дорогу вона не зронила ані слова. Так було до тих пір, поки вони не підійшли до хижі й вона не побачила дідуся, який сидів під ялинами. Там старий прилаштував іще одну лавку. Сидячи на ній, він чекав вечорами своїх кіз, які верталися з пасовиська саме з цієї сторони полонини. Гайді вистрибом підбігла до старого, а за нею подріботіли до господаря та кошари Білка та Бурка.

Петрусь гукнув дівчинці вслід:

— Зранку разом знову підемо, егеж? На добраніч! — У пастушка була вагома причина, хотіти знову пасти кіз разом із нею.

Гайді швиденько повернулася до отари з пастушком, потиснула йому на прощання руку і запевнила, що обов’язково піде разом з ним на полонину.

Потім застрибнула просто в середину отари, обняла Сніжку за шию і прошепотіла їй на вушко:

— Солодких тобі снів, Сніжечко, не забувай: завтра я знову буду з тобою і тобі не треба більше жалісливо мекати.

Сніжка з удячною дружелюбністю глянула на неї, а потім весело застрибала разом з іншими козами вниз до села.

Гайді повернулася під ялини.

— Дідусю, все було таке красиве! — вигукнула вона, перш ніж дійти до старого. — Полум’я і троянди на скелях, а ще, глянь, що я принесла, — з цими словами вона висипала перед дідусем загорнуті у фартушок квітки.

Але, о лихо! Який тепер у них бідолашних був вигляд!.. Гайді не вірила власним очам: квіти зів’яли та висохли, а всі пелюсточки у них були стулені.

— Дідусю, що це таке з ними? — вжахнулася мала, — вони такими раніше не були! Чому зараз вони такі?..

— А вони сонце люблять і вільно на вітерцеві гойдатися, а от загорненими бути їм зовсім не до вподоби, — сказав старий.

— Ну, тоді я не рватиму їх більше. Дідусю, а чому хижий птах так скрикував?

— Зараз ти полізеш у воду, ноги митимеш, а я тим часом — у кошару: молочка надою. Після ми підемо до хати, повечеряємо, а наніч я тобі все оповім.