Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Я нявчу запитально:
— Там хтось є?
Шум обривається. Я чекаю. Шум відновлюється. Я знову нявчу:
— Ви мене чуєте?
Шум стихає.
Без сумніву, хтось дряпає стіну. Спершу мені спадає на думку вода з іржавої труби, але звук зникає щоразу, коли я подаю голос, а це спростовує мою гіпотезу.
Я задіюю всі органи чуття, аби зрозуміти, що коїться. Схиляюся до думки про горобця, який потрапив у вентиляційну систему.
— Хто там?
Я притискаю вухо до стіни, налаштовую розум, щоб спробувати відчути форму життя по той бік муру.
У цей момент цеглина провалюється.
З отвору виривається не один, не два, а хтозна-скільки сотень великих чорних пацюків.
Я інстинктивно відскочила та вп’ялася пазурами в стелю, щоб не впасти.
Брудний потік шерсті та гострих зубів проноситься піді мною, навіть не помітивши, та вилазить з тунелю метро нагору.
Тепер я зрозуміла: ці пацюки гризли цеглу.
Коли вони звільнили тунель, я чимдуж побігла до собору. Пролітаю сходи північної вежі й тисну на червону кнопку сигналу тривоги, яку показував Піфагор.
Дзвони розгойдуються і голосно гудуть.
Рай умить прокидається. Мої рефлекси, як завжди, бездоганні. Я горлаю з висоти:
— ПАЦЮКИ! ПАЦЮКИ!
Я бачу орду пацюків, яка біжить і розтікається нашим Раєм.
Вони в нас удома! Треба це зупинити.
Я нявчу:
— Мерщій будіть Ганнібала!
Нарешті коти почули мене і відгукнулися на мій клич. Побігли будити лева-втікача з цирку в Булонському лісі. Не впевнена, чи ви знаєте, що леви ще з більшим трепетом, ніж ми, ставляться до свого сну. Можливо, у них важче перетравлюється їжа через їхні розміри і тому вони так не люблять, коли їх тривожать. Я, наприклад, нізащо не хотіла б опинитися на місці пацюка, який безцеремонно перервав сон лева. І ось Ганнібал у гніві стає перед ворогами і реве так, що перші лави розбігаються. Потім він пірнає лапами в пацючу орду. З-під довгих розчепірених пазурів вилітають жмути шерсті. Ганнібал опускає морду і ніби ковтає гризунів. Пошматовані, роздерті, розчавлені тіла новоприбулих літають у повітрі.
З-за його плечей видно котів, які прийшли на поміч, але навіть не пробують втручатися. Вони просто милуються силою природи.
Усього за кілька хвилин протистояння (якщо це можна так назвати) нападники вже лежать замертво, є декілька вцілілих, а від інших лишилися хіба що шматки.
— Вперед, Ганнібале, покажи, що їм тут не раді, — нявчу я.
Люди приходять останніми і бояться навіть підійти, остерігаючись випадкового удару пазуристою лапою чи зараження чумою. А кілька вцілілих пацюків стрімголов утікають до річки.
Мої побратими відгадали їхній намір і заступили шлях.
Я нявчу:
— Не вбивайте всіх! Візьміть котрогось в полон!
Проте живим залишається лише один пацюк, і його теж оточили коти.
Так на мене падає тягар найгіршого вчинку: я втручаюся в бійку і відвойовую в побратимів життя пацюка.
— Та подумайте ж! Треба лишити його живим і змусити розповісти нам все, що знає, про пацюків і їхні плани. Якщо його вбити, то з ним ми втратимо цінну інформацію.
І ось я дивлюся на врятовану тварину. Це великий темно-сірий пацюк із чорними очима та довгими й гострими білими іклами, він весь тремтить від страху. Я навіть чую цокотіння його зубів. Його можна зрозуміти: можливо, донині він і не знав про існування левів. Уявляю, якби мені довелося стати перед пацюком, вдесятеро більшим за звичайного, — навіть я б обімліла.
Цікаво, як говорити з полоненими. Я не готова розмовляти з пацюком. У Патриції найбільше шансів провести переговори, тож вона жадібно приймає спеціальні трави і занурюється у транс. Пацюк теж піддається силі галюциногенних трав. Обидвоє ніби сплять, лише повіки тремтять, а губи ворушаться, що означає беззвучний обмін інформацією.
Коли Патриція врешті розплющує очі, то дає зрозуміти, що отримала потрібні відомості. Вона записує почуте для Наталі, а та передає інформацію Піфагору, той, своєю чергою, перекладає котам.
І ось що ми дізналися: після поразки на Лебединому острові вцілілі пацюки втекли та перегрупувались у південно-західній частині Парижа. Дещо сталося: лідери вимагали пояснення поразки від пацючого короля Камбіса. Вони тицьнули йому в ніс нікчемним результатом, перевага в кількості та вміння плавати мали принести його військам перемогу.
Камбіс безуспішно старався виправдатись. Його статус лідера поставили під сумнів. На нього впала повна відповідальність за жалюгідний результат битви за Лебединий острів. Він повинен був відпокутувати за скоєне.