Смерть у кредит
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-58-1
- Переводчик: Роман Осадчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть у кредит». Краткое содержание книги:
Селіна часто називають «революціонером у літературі», оскільки він чи не вперше почав застосовувати прийом майже буквальної імітації розмовного стилю у літературі, через що в його текстах можна часто зустріти вульгаризми та «низьку лексику», які дивним чином поєднуються з високим стилем майже поетичної оповіді. Вся творчість Селіна пронизана рефлексіями на бурхливі і заплутані, жорстокі й величні події XX сторіччя, серед яких він намагається віднайти місце для власне людини, і такий пошук найчастіше закінчується тим, що критики назвали «літературою бунту проти суспільства».
— Ти божевільний, Фердінане! — вона задкує… Підстрибує!.. Тікає!.. — Божевільний! — знову кричить зі сходів.
Я спотикаюся. Падаю на долівку. Чую, як вона шкутильгає внизу. Вікно й досі розчахнуте… Думаю про Оґюста, він також любив кораблі… По суті, він був художником… Йому не поталанило. Часом він малював шторм на моїй грифельній дошці…
Покоївка все ще стояла біля ліжка… Я сказав їй: «Лягай туди в одязі… Ми мандруємо… Мій корабель загубив усі ліхтарі на причалі в Ліоні… Я передам капітанові, аби той повернувся до причалу Араґо, коли піднімуть ґільйотини… Ранкова набережна…»
Емілі хихотить… Не розуміє жартів… «Завтра! — сказала вона… — Завтра!..» Й пішла до свого хлопчика.
Тож тепер я справді був сам!
Бачу тисячі й тисячі човників на лівому березі… У кожному маленький зморщений покійник під вітрилом… та його історія… уся його маленька брехня… вона допоможе йому впіймати вітер…
Може, розказати дещо про минуле століття, я бачив, як воно добігає кінця… Воно пішло собі дорогою з Орлі… Шуазі-ле-Руа… Туди, у бік Рюнжі, де жила тітка Арміда, моя прабаба.
Вона розповідала багато про таке, чого вже ніхто й не пам'ятав. Восени вибирали неділю, аби навідати її до настання найсуворіших місяців. Щоб потім наступного разу заїхати до неї взимку й здивуватися, що вона й досі жива…
Старі спогади настирні… але вони й ламкі, крихкі… Я точно пам'ятаю, що на Шатле ми сідали на омнібус, запряжений кіньми… Ми з кузенами залазили на лавки імперіала. Батько залишався вдома. Кузени жартували, казали, що в Рюнжі ми вже не знайдемо тітки Арміди, адже вона не має челяді й сама в домі. Якщо її хтось уб’є, а нас через повінь вчасно не попередять…
Ось так ми й тряслися всю дорогу до Шуазі берегом річки. Це тривало декілька годин. Тож я міг подихати свіжим повітрям. Назад ми збиралися їхати потягом.
На кінцевій станції слід було поквапитись! Сягнистим кроком ми йшли брукованою вулицею, мати тягла мене за руку, щоб я не відставав… Ми зустрічали інших родичів, які також прибули навідати стару. Моїй матері заважали шиньйон, вуаль, солом'яний капелюшок та шпильки… Вуаль ставала мокрою, бо вона жувала її від нервового напруження. Дорога до тітки Арміди була вся засаджена каштанами. Та я не міг їх збирати, у нас не було на це й хвилини часу… За дорогою були дерева, поля, дамба, пагорби й нарешті село… а ще далі — невідома країна… Китай… А ще далі не було геть нічого.
Ми так поспішали, що я наклав у штани… Зрештою, лайно на задниці було в мене до самої армії, так я квапився всю свою юність. Нарешті, зовсім спітнілі, ми дісталися до перших будинків. То було славне село, тепер я це розумію, з маленькими затишними закутками, вуличками, мохом, поворотами, усіма мальовничими привабами. Та коли ми доходили до огорожі, наставав кінець розвагам. Пронизливо скрипіла брама. Майже п'ятдесят років тітка продавала дешеві «туалети» в Карро дю Тампль… Усі її заощадження пішли на цю хатку в Рюнжі.
Вона сиділа вглибині кімнати перед каміном у своєму фотелі. Чекала, коли прийдуть її навідати. Вона завжди зачиняла віконниці через свій зір.
Її хатка була в швейцарському стилі, у той час це було модно. Перед хатою в смердючому ставку знемагали риби. Ми робили ще кілька кроків, підходили до ґанку. Занурювалися в сутінки. Я натикався на щось м'яке. «Підійди, не бійся, мій маленький Фердінане!..» Вона запрошувала до виявів ніжности. Я не опирався. Спершу було щось холодне й шерхке, потім ледь тепліше, то був кутик її рота, з жахливим присмаком. Запалювали свічку. Родичі утворювали коло пліткарів. Бачити, як я цілую прабабу, було для них дуже зворушливо. Цей єдиний поцілунок викликав у мене сильну відразу… І надто поквапна хода також. Але коли вона починала говорити, усі вимушено замовкали. Не знали, що їй відповідати. Вона говорила лише в умовному способі минулого часу. То були застарілі форми. Цим вона підкреслювала свою винятковість. Вона вже зажилася на цім світі.
У каміні за нею ніхто не запалював вогонь. «Треба зробити кращу тягу», — пояснювала вона… Насправді, то було задля економії.
Перед тим, як всі розходилися, Арміда пригощала «тістечками». Засохлі бісквіти зі щільно закритої коробки, що відкривалась лише двічі на рік. Усі гості, звичайно, дякували й відмовлялися… Вони вже не діти… Печиво було для мене!.. Я мусив стрибати від радости, що його одержу… Аби я не забув, мати потай мене щипала… Вдаючи пустощі, я швидко тікав у сад, щоб виплюнути все це рибкам…
У темряві за моєю прабабою, за її фотелем, купчилося все, що вже проминуло: мій дід Леопольд, який не повернувся з Індії, Діва Марія, пан де Бержерак, Фелікс Фор та Люстюкрю, а також умовний спосіб минулого часу. Ось так.