![Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/4/0/8/5/geroi-ne-vijni-pro-mertvih-zhivih-i-nenarodzhenih-download.jpg)
Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]
- Автор: Криштопа Олег, Калиновская Ольга
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2016
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]». Краткое содержание книги:
— Руслан поїхав на схід у перші дні квітня, коли в Луганську почалося захоплення приміщення СБУ, і був там майже місяць, — згадує в інтерв’ю брат Руслана Олег. — На чергове завдання 5 травня вирушив з розвідгрупою — мали забезпечити «зелений коридор» для колони техніки. Біля села Семенівка під Слов’янськом потрапили у засідку. Позиція була така, що наших чекали саме в тому місці… Група ішла двома БТР, у кожному — молоді й необстріляні строковики. Обстріл почався з усіх боків. Один БТР із боєм відійшов назад і підібрав поранених, а другого було підбито в перші хвилини. Техніка вціліла, але не могла їхати далі. Тоді Руслан наказав молодим не виходити з машини, а сам та ще троє досвідчених бійців зайняли кругову оборону і прийняли вогонь на себе. Бій тривав дві години! У такі моменти брату, мабуть, не думалося, чим усе закінчиться і чи він виживе. Його безстрашність, мужність, навіть азарт завжди були разючими. Та підмога прийшла запізно. Руслан уже був двічі поранений, але відстрілювався до останнього і прикривав молодих. У БТР було десятеро солдат — усі залишилися живими. Четверо ж їхніх охоронців там прийняли останній свій бій.
У Руслана залишилася дружина і двоє синів. Він з юності займався рукопашним боєм, влаштував секцію в рідному селищі на Київщині. В армії потрапив у повітряно-десантні війська. А потім — СБУ. Пройшов шлях від рядового «альфівця» до інструктора. Посмертно йому присвоєно звання майора.
А ще, також посмертно, Указом президента України Русланові Лужинському присвоєно звання Героя України.
Моя колега Євгенія Подобна через два роки після пам’ятного бою відвідує родину Лужинських. Вражена бадьорістю дружини загиблого. Коли доходить до інтерв’ю з молодшим сином (шестикласником), не може запитати його про батька. Тільки про футбол…
— Коли я взувалася, маленький хлопчик вислизнув із кімнати й прошепотів мені на вухо: «Дякую, що не питали нічого про тата. Я не хочу вірити, що він помер».
Один із найперших об’єктів атаки терористів практично скрізь — телепередавальний центр. Одразу вимикають усі канали українського телебачення, натомість запускають російські або власні. П’ятихвилинки ненависті. Та які там п’ятихвилинки — суцільна пропаганда ненависті. Якось довелося дивитися їхні програми. Інформотряд штабу Мозгового. Це була пряма трансляція. Актовий зал заповнений людьми у військовій формі та якоюсь біомасою переважно пенсійного віку. У президії сам Олексій Мозговий, тоді ще лідер незаконного збройного формування «Привид», володар Алчевська. «Як Мозговий? — запитував у мене здивовано історик Геннадій Єфіменко, уродженець Луганщини. — Це ж співак український відомий був. Як він співав пісні українські!» Сьогодні Мозгового вже нема серед живих — його використали, а потім знищили справжні ініціатори війни з Кремля. Але тоді «борець з олігархатом» Мозговий був популярним в Алчевську.
Це називалося народний суд. Обвинувачений виправдовується, що татуювання зі свастикою зробив по молодості, коли сидів у тюрмі. Завершити йому не дають. Мозговий перебиває. Чоловіка звинувачували у зґвалтуванні, татуювання, як і попередні судимості, були обставинами, які обтяжують провину, — якщо в цьому випадку взагалі доречно вживати юридичну термінологію. Нарешті президія ставить на голосування залу питання покарання: хто за смертну кару — підняти руки. І вони піднімають. Майже всі.
Першим був захоплений телецентр на горі Карачун біля Слов’янська. Потім за нього вели жорстокі бої. У травні українські сили відбили стратегічну висоту.
Було літо 1982-го. До Кульчицьких приїхав онук. Сірьожа. 19-літній здоровань зі щирою посмішкою й тонкими вусиками, зовсім не говорив українською. Навіть не все розумів. Для Тернопілля це було дивно. Утім, що робити, він — син військового, народився взагалі десь у Веймарі, Німецька Демократична Республіка, а зараз живе в Усурійську. В Усурійську ніхто не розмовляє українською.
Дев’ятнадцятирічний Сергій, як і його тато, хоче стати військовим. Він уже вчиться в Суворівському училищі і незабаром стане офіцером. Щоранку вмивається холодною криничною водою і робить вправи. Його тіло — як античний пам’ятник.
По сусідству з Кульчицькими теж гості. Онука Надя приїхала з Чорткова, де вчиться вчити. Надя ніколи раніше не бачила Сергія, але знала його з фотографій.
— Я думала про нього з класу шостого чи сьомого, — зізнається вона в одному з інтерв’ю.