Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Перший бій українсько-російської війни відбувся 13 квітня 2014 року поблизу Слов’янська. На трасі з Харкова у Донецьк зупинилися автомобілі підрозділу «Альфа» ЦСО СБУ, неподалік стояли військові БТР 80-ї бригади.

Раптово неподалік від машин Служби безпеки зупинився білий джип. З нього вистрибнули озброєні люди й відкрили вогонь. Одночасно стрілянина почалася із «зеленки» — лісосмуги неподалік від траси. «Альфівці» почали відстрілюватися, однак їхній опір слабшав, із «зеленки» почали наближатися диверсанти.

Старший лейтенант Вадим Сухаревський із позивним «Барсук» тоді командував 3-ю ротою 80-ї бригади, яка розташовувалася неподалік у БТР. Він навіть не одразу зрозумів, що відбувається. Подумав, що це якесь навчання, гра, аж поки не відчув характерний звук влучання куль у броню БТР. Після цього одразу доповів про бій командуванню. Як він повідомив в інтерв’ю виданню «Цензор», у відповідь отримав категоричний наказ — не стріляти:

— Минуло пару хвилин бою, я побачив, що бійці «Альфи» метушаться поряд із нашими БТР, вони ведуть бій, у них поранені. А з боку «зеленки» противник почав атаку — група до двадцяти чоловік почала грамотно, перебіжками, парами пересуватися в нашу сторону — якби вони ще зблизилися, то змогли б перебити всіх, хто відстрілювався на галявині. Я зрозумів, що які б не були команди, а відповідальність за загибель наших товаришів буде лежати на мені. Я дав команду висунутися вперед, і сам сів на місце стрілка — щоб вся відповідальність за це рішення була на мені. Стрільбу на ураження вирішив відкрити сам. Група в «зеленці» була професійною, і вона становила найбільшу загрозу. Я відкрив по них вогонь із великокаліберного кулемета. На перших же чергах вони розсипалися і почали відхід. Я бачив, як вони тягли когось зі своїх, не давав їм підняти голову. Думаю, більше одного-двох мені зачепити не вдалося — я бачив, як вони когось тягли, але противник швидко вийшов з бою, грамотно сховався, місцевість цьому сприяла.