Мистецтво і життя. Збірник

То що ж? Коли ми нічого не знаємо і не можемо нічого знати, яку пораду дати людині, щоб вона могла керуватися нею в житті? Паскаль, котрий після Монтеня заходився руйнувати всю науку людства, щоб краще об’єднати людину з богом, вважає Монтеня скептиком. Це невірно. «Що я знаю?» — не останнє його слово. Точнісінько так само, як «чиста дошка» — не останнє слово Декарта[14]. Коли сумнів — м’яка подушка «для розумної голови», то лише тому, що він рятує від фанатизму. «Упертість і запальність духу — найвірніші докази глупоти. Чи є на світі істота, так само впевнена в собі, рішуча, зарозуміла, споглядальна, бундючна, глибокодумна, як осел?» Божевільний не сумнівається ніколи.

Сумнів Монтеня лишається позитивним. Він не скептик, а агностик. Він не твердить того, чого не знає. Він вважає атеїзм припущенням, не доведеним, протиприродним і жахливим. Але він добре бачить, що ми — «християни з тих самих причин, з яких ми є перигорцями або німцями». Ми одержуємо свою релігію від звичаю, оскільки народились у країні, де вона прийнята.

Наш розум неспроможний осягнути і довести метафізичні істини. Лишаються два виходи: зробити висновок, що вони для нас зовсім непізнанні, або спробувати прийняти їх, спираючись не на докази і судження, а на божественну і надприродну силу. Монтень обирає друге. Як може людина повірити в те, що «цей чудовий рух небозводу, це вічне світло, що пливе зі світил, які велично обертаються над її головою», існують стільки віків для її вигод і до її послуг? З якої причини розум цього тлінного створіння може претендувати на роль хазяїна і володаря Всесвіту, пізнати найдрібнішу часточку якого він неспроможний? Тож будемо дотримуватись і тут, як і в усьому іншому, стародавніх звичаїв. Монтень вірує в бога, як античний деїст, і він християнин, тому що він — француз XVI століття.

Але він не бажає, щоб релігія, призначення якої — викоренення пороків, їх живила. Він не згодний, щоб який-небудь фанатик-католик в ім’я християнства, релігії добра і милосердя, вбивав жінок і дітей тому, що вони протестанти. Власне кажучи, мораль, обрана ним особисто для себе, — це спокійний стоїцизм, трохи забарвлений епікуреїзмом. Ця легковажна людина здатна виявити душевну силу і не раз це доводила, як у небезпеці, так і в хворобі. Зовсім молодим він волів привчити себе до думки про смерть, уявляючи, що вона завжди може бути поряд. «Коли під нами спіткнеться кінь, коли з даху впаде черепиця… будемо повторювати собі кожного разу: а що, коли це й є сама смерть? Тому давайте будемо незламнішими». І він додає, трохи всупереч власним висловлюванням: «Смерть… Що вам до неї — і коли ви померли, і коли ви живі? Коли живі — тому, що ви ще існуєте; коли вмерли — тому, що вас нема», — а це рівнозначно тому, щоб сказати — людина не може осмислити свою смерть.