Мистецтво і життя. Збірник

Монтень

[3]

Ще й сьогодні можна бачити у Перигорі, на горбі (на тій самій «горі» — montagne, звідки пішло ім’я Мішеля Ейкема де Монтеня), колишню башту — його «бібліотеку», де були написані «Нариси», цей кладезь премудрості для всіх. З нього черпали Паскаль і Ларошфуко[4], Мольєр, а ще до них — Шекспір, який знав книгу у перекладі, а ближче до нас — Андре Жід, Ален[5]. Прекрасно і до певної міри дивно, що якийсь перигорський дворянин, котрий, крім кількох подорожей і поїздок у службових справах, провів усе життя серед людей свого краю, став одним з найвизначніших французьких письменників, і досі лишається одним з наших учителів.

Великий письменник, Монтень, подібно до Сен-Сімона або Реца[6], дивиться на речі прямо і, використовуючи слова звичайні, ретельно добирає ті з них, що точно передають його думку. Батько, кращий за всіх батьків у світі, навчив його латині ще в ранньому дитинстві. І протягом усього свого життя він читав стародавніх авторів — істориків, моралістів або поетів. У них він запозичив повнозвучну і соковиту мову, сильну своєю природністю. «Коли я бачу, які виразні ці гарні форми, такі живі, такі глибокі, я не кажу — ось влучне слово, а кажу — ось влучна думка». Бо лише зміст освітлює і породжує слова. І тоді вони не «вітер», а «плоть і кість». Подібно до Горація[7], яким він захоплюється, Монтень не задовольняється першим словом, яке лежить на поверхні, — воно зрадило б його. Він дивиться глибше і проникливіше; розум його риється і порпається у запасі слів і фігур, щоб виразити себе. Монтень має у своєму розпорядженні ресурси латині. Однак він знаходить багаті джерела у французькій мові, бо «немає нічого, що не можна було б висловити нашим мисливським і воєнним жаргоном, який є благодатним грунтом для запозичень».

Він знає, що живе у «дикому краї», де нечасто зустрінеш людину, яка розуміє французьку, але коли він каже собі: «Це слово тутешнє, гасконське», — це його аж ніяк не хвилює, навіть навпаки, бо довершеність, якої він прагне, і полягає у тому, щоб писати саме своєю мовою. Він користується повсякденною, звичайною мовою; хай у ній зустрічаються фрази, барви яких потьмяніли від надто буденного вжитку; «це, — говорить Монтень, — аж ніяк не притупляє їхнього смаку для людини з гострим нюхом», а у нього нюх гострий, оскільки він поет, так само, як філософ.